Завантаження ...

Історія біженства: загроза, яка перетворюється на можливість

607c28cd0f04b.jpg

Місяць. Сьогодні рівно місяць, як ми у Чехії. Час підбити проміжні підсумки.

***

Від’їзд з Києва став для мене особистою трагедією. Без перебільшення.

Розумієте, Київ – моє рідне місто. Я тут виросла, все життя живу і помирати теж тут планую – на Байковому лежать чотири покоління моїх пращурів, і, як прийде час, я до них доєднаюся.

Якого милого я маю їхати з м-о-г-о міста? Тільки тому, що Хуйло хоче його захопити?

Ага, щас).

Навіть безпека дочки, якій не виповнилося й трьох (в травні лише буде) не стала аргументом для евакуації.

Вона ж моя дочка, значить – сильна.

Справимося.

Головне, щоб вдома.

Але на третій день в Київ зайшли ДРГ (чи розконсервувалися, один хрін). Одним із завдань яких, в тому числі, було взяття в полон відомих людей – політиків, активістів, журналістів. Не вбивство, саме полон. Я була в тому списку. Власне, я у росіян з 2014-го року в списках «врагов народа», так що особливо не здивувалася, менше з тим…

Наші силовики (тут уже буде без подробиць) буквально притисли мене до стінки. Я пручалася.

- Хочеш залишатися? Добре. Тоді здавай телефон, десь ховайся і не відсвічуй до кінця війни.

- В сенсі? А як я працюватиму?

- Ніяк! Ти просто сидітимеш тихо.

Тут я вже не вагалася.

Одержимість роботою перемогла в мені навіть любов до Києва.

Плюс я усвідомлювала: жива, здорова і вільна я зможу зробити для знищення російських чортів багато, дуже багато. Гнатиму їх до пекла. І далі - якщо там раптом відмовляться прийняти таку мерзоту.

Слово – надпотужна зброя.

Нею я володію досконало.

Чотирма мовами.

І триматиму інформаційний фронт гідно.

Я працюватиму. Мій LB.ua працюватиме.

Так через декілька годин я, Естер, кіт Гаттіно (куди ж без нього) та моя мама (яка їхати взагалі нікуди не збиралася, а просто прийшла попрощатися з онукою. З одною жіночою сумочкою. Але була мною схоплена та посаджена в машину) опинилися в евакуаційному потязі на Львів.

За всю війну я плакала лише кілька разів.

Навіть коли тіло Макса Левіна за фотками впізнавала – не плакала.

Все вже спалено всередині.

Тільки лють та ненависть залишились. І холодна рішучість – гнати орків, як сказано, до пекла. До самого останнього кола. Куди навіть Данте не зазирав.

Але тоді, на київському вокзалі, я ридала ледь не до гикавки.

Не з доброї волі залишаючи с-в-о-є місто.

***

Днями ми писали інтерв’ю з Віталієм Дейнегою (скоро опублікую. І подкаст також – як ви просили) і він сказав дуже влучну штуку. Що у Львові зараз страх відчувається значно сильніше, ніж в Києві. Буквально шкірою відчувається.

Абсолютно точно. Місяць тому було так само.

Перетворившись на біженську столицю, місто Лева нагадувало мені романи Ремарка. Конкретно – «Ніч в Лісабоні». Практично Кабо ді Рокка - кінцева точка, звідки можна рушити далі. Або залишитись назавжди.

У Львові у нас все було добре. Ми жили у моєї куми – ніби у Господа за пазухою. Я майже цілодобово працювала, виконуючи свою традиційну обітницю – працювати, працювати, ще раз працювати.

Це трохи відволікало, звичайно, але неспокій вже поселився всередині.

- Соня, ви за 60 кілометрів від Польщі, території НАТО. Ну хто чіпатиме Львів? Москалі ж рукожопі – стрілятимуть сюди, а влучать в Польщу. Кому ж це потрібно? - говорив мій близький товариш.

Я хотіла йому вірити. Але «чуйка» твердила протилежне. Тому я оформлювала всі документи та шукала машину.

Наступного ранку обстріляли Яворівський полігон.

Ми саме були на пункті пропуску «Шегині». Чуйка!

***

- Чому ви саме в Чехії? У вас тут був якийсь backstage? - спитав мене мій новий програмний директор.

- В сенсі?

Я не зрозуміла питання.

Від слова зовсім (як я люблю говорити).

Ми їхали в нікуди. Навмання.

Нас зголосилася прийняти родина молодих вчених, які мешкають в маленькому селищі (хат на 25-30) в серці Південної Богемії.

Все своє життя я буду безмежно вдячна цим людям.

Безмежно.

Питала себе: чи змогла б я вчинити так само?

Якби йшлося про близьку людину, друга та навіть просто про відносно знайому – так. Взагалі без обмежень (якби у Львові я сказала кумі, що мені потрібна її білизна, вона б просто сказала, де вона лежить. Я в цьому плані така сама). Але коли ти навіть не знаєш, хто до тебе приїде… Та ще й з котом-ідіотом).

Та Господь влаштував все найкращим чином.

Ми не просто легко знайшли спільну мову, але й здружилися. Як і я, Роберт та Олена викладають в університеті, у нас багато спільних тем. Їхній старшій дочці 3.5 років, відтак Естер має компанію. Їхня мама мешкає у сусідньому будинку і швидко зійшлася з моєю – вони обидві говорять російською.

Щонеділі ми разом їздимо до костелу (питання служби на Пасху для мене все ще відкрито), а потім всі разом обідаємо за великим столом.

Родина Роберта та Олени – чи не найсвітліше, що трапилося зі мною за весь час.

***

На п’ятий день перебування в Чехії я якось зібрала себе до купи, сіла за кермо та поїхала до Праги – знайомитися з роботою “Радіо Україна”. Просто дізналася від місцевих, що планується до створення такий проєкт.

Звісно, я могла цього не робити – з початком війни роботи в рідному LB.ua побільшало в рази. Ви навіть не уявляєте наскільки).

(дехто жаліється, що не може читати новини – занадто стресово. Ха! А ми їх пишемо! І нічого, живі).

Але.

Декілька моментів.

По-перше, роботи багато не буває).

По-друге, я хочу бути корисною. Станом на місяць тому в Чехії вже перебувало 300 тисяч українських біженців (що, з огляду на розміри країни, дуже багато) - жінки, діти та люди похилого віку.

Нехай тимчасово, але вони змушені починати життя з чистого аркуша.

Їм потрібна допомога та підтримка.

В тому числі інформаційна.

Тож я маю допомагати.

Ну і по-третє. Як говорить одна надзвичайно мудра та дорога для мене людина:

- Будь-яку загрозу завжди можна перетворити на можливість. Завжди. І це залежить виключно від тебе.

Цей урок – чи не з найважливіших, які він мені дав (а він їх дав дуже багато).

Перетворити загрозу на можливість. ʼ

Прямо зараз.

Просто не боятися.

Не вагатися.

Отже.

Вже три тижні я працюю на щойно створеному «Радіо Україна». В компанії прекрасних та щирих людей.

Домовляюся про інтерв’ю заздалегідь та їжджу зі свого села в Прагу на день – записувати. Розмови виходять в ефір, потім я перетворюю їх на подкаст (мій монтаж не є поки досконалим, але я дуже стараюся), «нарізаю» на новини.

За день-два ви їх читаєте на LB.ua. Або читаєте, або слухаєте. До війни ви часто просили запустити подкасти.

Ну от, склалося).

***

До війни…

Я зараз часто вживаю це словосполучення.

В перший же день, з першими ж ударами ворожої авіації (я прокинулася рівно о п’ятій – від вибухів, що їх в центрі Києва дууууже добре було чути). Одразу все зрозуміла. Встала, увімкнула комп’ютер – Хуйло як раз «звертався до нації», потрібно було писати новини. Це вже потім я телефонувала нашим новинарям. А перші новини робила сама. Розуміла: день буде довгим, дуже довгим, колеги мають відпочити, ну а поки я сама як-небудь. І усвідомила: ТЕ життя закінчилося. Назавжди.

Далі буде інше.

Зовсім інше. З простими щасливими моментами (сонечко вийшло, дерева заквітли) навіть на тлі суцільного чорного горя твоєї країни, страждань наших людей.

Дивитися в минуле – абсолютно саморуйнівна штука.

Потрібно спрямовувати себе в майбутнє.

І боротися з мерзотою з усіх сил – як тільки можеш, на своїй ділянці фронту (їх не буває «великих» чи «маленьких» - кожна важлива).

Так от, якось до війни…

Мабуть, перед Новим роком…

Ви ж всі любите підбивати підсумки перед Новим роком). І я проаналізувала 21 рік свого журналістського досвіду (працюю з 15). Отже, за 21 рік в мене був досвід в газеті, журналі, видавництві (ха! Я вмію верстати і знаю, що таке «гранки»), на телебаченні, у власному продакшні, в телевізорі, ясно – в інтернеті. От тільки на радіо не було.

Хм, - подумала я, - цікаво було б спробувати.

Приблизно в той самий час я наполегливо пропонувала мамі поїхати відпочити. Будь-куди.

- Ксеня, облиш мене, - відмахнулася вона, - я не хочу ніяких островів, ніякої екзотики, ніяких європейських столиць, я хочу просто в глухе село. І щоб повітря свіже. І пічку дровами топити.

Мріям властиво збуватися.

Просто варто їх максимально конкретизувати).

Бо ми тепер живемо в глухому селі, топимо піч дровами, а я працюю на радіо.

***

Чехи – великі молодці, справжні друзі України.

Підтримку, яка надається тут нашим біженцям (нагадую, це, переважно, жінки і діти) важко переоцінити – робиться все. І навіть більше. Як на рівні держави (від безкоштовного проїзду в громадському транспорті до постачання зброї для України), так і простих громадян.

Історія зі створенням спеціального (!) «Радіо Україна» в Празі – хороший приклад.

Слухати нас – можна тут.

Зручніше за все завантажити додаток і вмикати там.

Весь інформаційний день дуууже насичений. А о 18.05 (за празьким часом, тобто по Києву це 19.05 – після новин), щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці в ефір виходить програма «Година зі Сонею Кошкіною».

Іноді маємо спецвипуски у вівторок та/чи четвер. Ви ж пам’ятаєте, що для мене не буває багато роботи).

І, ні, я не боюся вигоріти).

***

Щодо роботи, то це ще не все.

Я дуже хочу продовжити свою академічну діяльність.

Викладати – така ж моя сутність та покликання, як писати-говорити.

Сподіваюся найближчим часом повідомити хороші новини).

Зрозуміло, все це – не в мінус LB.ua, а тільки в плюс).

LB.ua – моє життя, воно завжди зі мною і про мене першочергово.

***

Навіщо я все це написала?

В моїй фб-«бульбашці» дуже багато людей, які крають себе за те, що поїхали.

Нарікають, що роблять-допомагають недостатньо.

Хоча насправді їхній внесок в нашу спільну майбутню перемогу величезний.

«Синдром того, хто вижив» вони це називають. Щиро: не розумію, про що йдеться.

Я вирішила розповісти свою історію для того, щоб вона, можливо, когось укріпила. Не люблю оцього пафосного «надихнула», але так – не без цього.

Всім нам зараз потрібно бути сильними.

Всім потрібно гарувати. Кожному – на своєму напрямку. Не існує «маленької» роботи. Кожна, абсолютно кожна робота важлива.

А кожну загрозу завжди можна перетворити на можливість.

Залежить виключно від нашого власного (!) вибору.

***

Ну і зовсім наостанок.

- Ти далі поїдеш чи тут поки? – спитав мене Андрій Садовий, коли я – одразу після прибуття до Львова – зайшла до нього на каву.

- Щиро: не знаю. Я тобі так скажу: я повернуся до Києва першим же літаком. Першим. Байдуже, звідки він летітиме.

Півтора місяця потому я готова йти в Київ пішки. Буквально.Але головою розумію, що маємо гарувати. Бути корисним кожен на своєму місці. Перетворювати загрози на можливості – для держави і себе.

 

 

 

мрия