15 Січня 2016
2256
Останнім часом все частіше на дитячих майданчиках можна побачити дітей, які грають в АТО: облаштовують з піску укриття, як танки використовують цеглини, як «Гради». “стріляють” дрібними камінчиками тощо. Скільки поколінь дітей грало у війну, навіть ті, хто не бачив її своїми...
Останнім часом все частіше на дитячих майданчиках можна побачити дітей, які грають в АТО: облаштовують з піску укриття, як танки використовують цеглини, як «Гради». “стріляють” дрібними камінчиками тощо. Скільки поколінь дітей грало у війну, навіть ті, хто не бачив її своїми очима, але зберегли генетичну пам'ять батьків і дідів! Хто б міг подумати, що наші діти будуть грати в «нашу війну» і програвати не чужий, а свій власний страх...
Військові дії на території України – це те, що торкнулося кожної української родини: або з екрану телевізора, або змусивши залишити свій будинок, і, на жаль, діти в цьому – не виняток. У результаті одні з них грають а АТО, інші погано сплять, частіше стали плакати, вередувати. Є такі діти, які вижили при обстрілі і втратили батьків, а є й ті, хто просто боїться. Якби ми, дорослі, не намагалися відсторонити своїх дітей від подій, що відбуваються навколо, вони все одно відтворюють те, що думають, і те, що відчувають їхні батьки. І переживають так само, а часом навіть і більше. Батькам потрібно пояснювати дітям, що відбувається в нашій країні, інакше ситуація може вийти з-під контролю. Дитина все відчуває і буде тривожитись. При цьому малюкам від 2 до 6 років не так важлива суть пояснення, для них більш значуще відчувати підтримку, розуміти, що поведінка батьків, яка змінилася. не має особисто до дитини ніякого відношення. Для мам і тат більш старших дітей події в країні – це привід пояснити, як влаштоване суспільство. Однак краще зачіпати саме громадські аспекти, а не політичні. І орієнтуватися на позитивне вирішення конфлікту: війна не може тривати вічно, рано чи пізно вона закінчиться – і все буде добре.
І знову не можна розслаблятися
Тривале знаходження в стані непередбачуваності та дуже сильного стресу призвело до формування різноманітних реакцій на них. В одних людей це може бути агресія і надмірна активність, в інших – депресія й тривога, у третіх – ейфорія. Старше покоління має досвід подолання важких часів у 1990-і роки, в них спрацьовує модель «Тоді обдурили – і тепер обдурять», ще більш старші виживали під час Голодомору та Другої світової війни. Найгірше молодим – у них немає досвіду подолання подібних ситуацій, коли руйнується звичний світ і немає готових відповідей, які б могли допомогти пристосуватися до обставин. Кожна хвиля мобілізації підсилює жіночу та дитячу тривожність. Діти, батьки яких воюють (на будь-якій із сторін), відчувають себе беззахисними, тому що тато в небезпеці і його немає поруч. Материнська тривога підсилює дитячу. Жінки не так давно почали позбавлятися «самостійності», від чоловічих ролей, які вимушено приміряли на собі наші бабусі, коли чоловіки були на полі битви. І ось знову не можна розслаблятися…
Про позиції дитини
У людей, навіть у рамках однієї сім'ї, можуть бути різні точки зору на ситуацію в країні, хоча в більшості випадків загроза війни і мобілізація згуртували родини. Дитина зазвичай демонструє ту позицію, якої дотримуються її батьки. Це не означає, що в неї така ж усвідомлена позиція, як і в дорослих членів сім'ї. У дітей ще не сформована своя думка, вони її просто копіюють від батьків. Якщо ж погляди батьків розділилися, дитина приймає точку зору того з них, з ким сильніший емоційний зв'язок. У більш дорослому, підлітковому віці дитина може зайняти протилежну позицію в якості протистояння чи сформувати вже свою власну. У школі педагогам також слід бути дуже толерантними до того, що демонструють діти. І навіть, якщо відкрито вчитель не проявляє свого ставлення до дитини, чиї батьки мають інші політичні погляди, то приховано це все одно відчувається. В будь-якій ситуації, особливо в такій, в якій опинилася сьогодні наша країна, важливо залишатися людяними і на власному прикладі виховувати цю людяність в дітях.
Рятівна гра
Якщо діти, які ніколи не були в гарячій точці, грають в АТО – це сигнал того, що їх турбує дана ситуація. У дітей є чудова рятівна стратегія від страху – це гра. У грі не страшно. Для дитини це спосіб впоратися з тривогою і стресом. І добре, якщо цей спосіб є! Набагато небезпечніша ситуація, коли діти, маючи протилежну думку, конфліктують між собою. Навіть дорослим складно почути один одного, стримати емоції, якщо раптом виявляється, що колега, друг або родич – прихильник протилежної точки зору. Це, на жаль, трапилося в багатьох сім'ях, адже родичі чи друзі є майже в кожного і в Росії, і в східних областях України. Тут може допомогти розуміння того, що ненависть – це явище тимчасове, але воно може перекреслити стосунки людей один з одним назавжди.
Слід бути толерантними до того, що демонструють діти в грі. Наприклад, вони можуть воювати як за, так і проти так званих сепаратистів і “зелених чоловічків”. Це вже було раніше: після Великої Вітчизняної діти грали у війну з фашистами, а до того були «війнушки» з Чапаєвим і білогвардійцями. Діти просто вносять у свою гру актуальну обстановку. Дуже важливо в нинішній ситуації залишатися терпимими і вчити цьому дітей. Хоча, спостерігаючи за тим, як граються місцеві діти з дітьми-переселенцями, іноді розумієш, що це нам треба у них повчитися! Діти, особливо молодшого віку, легко приймають у гру всіх, хто хоче гратися, і легко міняються ролями – спочатку я солдат, а ти сепаратист (терорист, росіянин, бойовик), а потім навпаки. Так мудро і так безпечно програвати ситуацію, будучи в різних ролях: що може бути кращого для пораненої свідомості?
Про дорослих
Дорослі люди, які приймають переселенців, часто думають, що ті повинні бути за це їм вдячні, і дуже ображаються й озлобляються, коли чують у відповідь претензії і все ті ж настрої проти України. Тут необхідне розуміння того, що ми можемо просто допомагати, не вимагаючи при цьому від людини, щоби вона змінювала свої погляди й переконання. У будь-якій ситуації, особливо в такій, в якій опинилася сьогодні Україна, важливо залишатися людяними і на власному прикладі виховувати цю людяність в дітях. Важливо пояснювати їм, що це протистояння – політика і вміле управління масами. Звичайно, нелегко допомагати дітям, чиї татусі воюють проти наших чоловіків і батьків, але в цьому і є сенс милосердя. В сі вони – люди, які теж хочуть продуктів, одягу, грошей і сприймають “в штики” пропозицію психологічної допомоги. Але за пару місяців, коли посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) дає про себе знати, вони вже самі шукають і приймають моральну підтримку. Так, частіше це відбувається з позиції, що їм ми її ПОВИННІ НАДАТИ й без подяки, але саме безкорислива допомога може закласти в них зернятко гарних змін.
Нормальна реакція на ненормальну ситуацію
Для трьох-, чотирирічної дитини важливо тільки те, що буде з нею, мамою і татом. Старші діти запитують: «А там когось вбивають? А кров є?» Їм потрібно казати, що смерть є завжди, незалежно від війни, тільки на війні її більше. Діти в точності копіюють поведінку своїх батьків: одні намагаються знайти укриття і будувати бункери, інші хочуть стати військовими, як тато. Дівчатка, граючи в дочки-матері, проводжають «чоловіків» на війну і чекають новин «з фронту». Чи дивитися з дітьми новини? І чи дивитися їх взагалі? Якщо перегляд телевізора з дитиною неминучий, то обов'язково – з подальшим обговоренням. Навіть якщо не дивитися новин, то не можна ні в якому разі замовчувати те, що відбувається! Діти все одно залишаються очевидцями, спостерігачами. Якщо телевізор вимкнений, то є спілкування між батьками, між самими дітьми.
І в зв'язку з військовими подіями діти входять у стан травматичного реагування психіки і тіла. Оскільки дитяча психіка, без сумніву, є більш вразливою, наслідки психотравм у них проявляються інакше, ніж у дорослих. Але при цьому, як би себе діти не поводили, потрібно розуміти, що це нормальна реакція нормальної психіки на ненормальну ситуацію. Якщо діти стали глядачами страхітливих відео- і фотоматеріалів із закривавленими тілами або реальних подій, їм знадобиться допомога психолога, бо побачене може перевести ситуацію зі стресової в травматичну. Хоча вони по-різному сприймають одну й ту ж подію і по-різному реагують на стрес. По-перше, це залежить від генетичної схильності; по-друге, від часу, коли стрес стався; по-третє, від віку дитини.
Що робити батькам?
Безумовно, до кожної дитини потрібен індивідуальний підхід і можна дати лише загальні рекомендації батькам, як поводитися з дітьми в атмосфері страху за життя. Що ж можна зробити, щоби допомогти своєму чаду подолати стреси або адекватно на них реагувати? Дитині ви зможете допомогти лише своїм особистим прикладом й умінням справлятися зі своїми переживаннями. Чим менша дитина, тим більше її схильність до перейнятих почуттів. Говоріть із дитиною про те, що з вами відбувається, пояснюйте причину свого стану, але при цьому не навантажуючи своїми тривогами – вчіться володіти своїми почуттями. Не піддавайте дитину зайвому перегляду новин.
Потрібно пояснювати про те, що відбувається розумно, на «дитячій» мові, оглядаючись на вік. Краща тактика в розмовах із дітьми на дану тему – рівний тон, чесність, висвітлення ситуації з різних сторін. Не говоріть, що хтось добрий, а хтось поганий. Нехай діти грають у свої ігри. Їх потрібно направляти, шукати шляхи примирення, а не ворожнечі. Не намагайтеся захистити дитину від усіх стресових ситуацій. Ваше завдання, як батьків, в іншому – випустити дитину в життя якомога більш стресостійкою і розуміючою те, де вона може знайти підтримку. Якщо в дитини є потреба говорити про свої тривоги, переживання й побоювання, дайте їй можливість висловитися. Не намагайтеся одразу переконати її в тому, що все добре. Чим більше у неї буде можливостей проговорити про свої переживання, тим легше їй буде переживати те, що відбувається. Важливо максимально зберегти у дитини відчуття безпеки: дотримуйтесь звичної послідовності подій, розпорядок дня по можливості не повинен змінюватися.
Проводьте більше часу разом із дитиною, цікавтеся її життям. Важливі не стільки заняття якоюсь інтелектуальною діяльністю, скільки тілесний контакт. Це можуть бути будь-які фізичні ігри на взаємодію – все, що дає відчуття фізичної присутності. Частіше тримайте дитину за руку, кладіть руку їй на плечі або на спину, обіймайте. Це дає відчуття безпеки й стабільності, чого дитині не вистачає. Навчіть дітей доступним способам знімати надлишковий стрес. Для когось це буде фізична розрядка, спілкування з природою чи мистецтвом, для когось – розмови з близькими по духу людьми чи насолода самотністю, медитація. Допоможіть дитині знайти свої індивідуальні способи позбавлення від надмірної емоційної напруги. Є й спеціальні прийоми самодопомоги в стресовій ситуації: м'язова релаксація, дихальні вправи, викликання приємних зорових образів та ін. Використовуйте методи арт-терапії. Найдоступніші з них – малювання, ліплення. Наприклад, дитина може намалювати те, що її лякає, тривожить, а потім перетворити малюнок зі страшного в смішний.
Якщо дитина не любить малювати, то можна виліпити фігурки з пластиліну або глини. Взагалі будь-які заняття на розвиток дрібної моторики, при яких відбувається тактильна стимуляція нервових закінчень пальців, призводять до заспокоєння. Іграшки в міліарному (військовому) стилі допустимі, вони були і будуть завжди. Але пам'ятайте, що для дітей, які своїми очима бачили стріляючих військових і справжню зброю, така іграшка може стати якорем у травматичному досвіді, в той час як танки і солдати з пластиліну легко переробляються під щось інше і змінюються в ході гри, що дає дитині відчуття надії й трансформації травмуючого досвіду. А найцінніше, чим ви можете допомогти своїм дітям пережити нинішню ситуацію в Україні, – це залишатися максимально спокійними і розсудливими самим і дозволити дітям відчувати всі ті емоції, які їх зараз переповнюють.
Відпочивайте всією сім'єю по вихідних днях – цінуйте те, що є зараз. Продовжуйте працювати, спілкуватися з друзями, підтримувати інших людей і навчіться вирішувати проблеми в міру їх надходження, не драматизуючи й не нагнітаючи паніки. Війна рано чи пізно закінчиться, і батькам потрібно подбати про свою психологічну безпеку для майбутнього, для життя.
Ірина ОЛЕКСА,
соціальний педагог
Соціально-психологічного центру
(за матеріалами інтернет-ресурсів)
