Олександру Забірченку – 75!

Олександр Забірченко – відома в Славутичі людина. Він завжди в гущі подій, активний, дієвий, відвертий, до його думки дослухаються, цінують і поважають.

Олександр Петрович учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, нагороджений орденами «Дружби народів» та «За мужність», Почесною грамотою та Подякою Верховної ради України, ветеран ЧАЕС.

Але залишається скромним, кажучи, що нічого героїчного не зробив.

Олександр Петрович народився в 1947 році, в Кам’янську (Дніпродзержинську). Його і ще двох сестричок виховувала мама, тато трагічно загинув ще до народження сина.

Коли Олександру виповнилося 16, юнак вирішив піти працювати, щоб матеріально підтримати матір і сестер. Він звернувся до райкому комсомолу, щоб йому дали направлення на завод. Так він почав працювати на місцевому заводі ДЕМК - мийщиком електромоторів і одночасно навчався на денному відділенні технікуму.

Старанного хлопчину відразу помітили, і вже скоро він освоював нову професію, яка користувалась великим попитом, обмотувальника електродвигунів. Завдяки підприємству Олександр Петрович отримав вищу освіту у Дніпродзержинському індустріальному інституті.

В 1974 році молодий, але вже досвідчений фахівець, Олександр Забірченко приїхав на будівництво Чорнобильської станції.

«Мене прийняли у дирекції будівництва АЕС та направили до електроцеху. У списку працівників цеху я став 13-м членом колективу, я отримав призначення майстром електроцеху, з окладом 125 рублів.

Я одразу повірив у нове місто, відчув комфортність життя у ньому. А ще, коли я ходив разом із начальником цеху по Прип'яті, я відчув впевненість у собі, свою причетність до великої праці, до тієї роботи, що кипіла довкола мене».

Першим робочим місцем на станції стала посада майстра на ПРК (пуско-резервна котельня). Колектив в електроцеху підібрався дружний і працьовитий.

У цей період знову проявилися організаторські здібності Олександра Петровича – йому надали довіру комсомольці і обрали секретарем комітету комсомолу колективу станції. Але з часом він обрав професійний ріст і відмовився від виборної посади голови профспілки.

26 квітня 1986 року, в той день, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, Олександр Петрович був на підприємстві. Хоча цього дня, у вихідний,  планував поїхати в Київ на футбол. Про події цього дня він згадує неохоче.

«Подвиг здійснив мій тезка, заступник начальника електроцеху Олександр Лелеченко, бійці пожежної варти, Микола Гриценко, хлопці з КЕР («Київенергоремонт») та ЛЕР («Львівенергоремонт»), турбіністи. Я виконував свої професійні обов'язки, особливого героїзму своєї роботи не бачив», - з неприхованою скромністю розповідає Олександр Забірченко.

Після ліквідації аварії було тривале лікування, переливання крові, похон загиблих друзів-ліквідаторів і робота на ЧАЕС.

«Наприкінці травня, між змінами, мені вдалося з'їздити додому до мами до Дніпродзержинська. Вона потім розповідала, що я вночі прокидався з криком, снились бомбометання. Було, звичайно, страшно, але хтось же мав виконувати роботу з ліквідації наслідків аварії!

Перші дні роботи ми залишалися у Прип'яті, було трохи дивно, що у місті були лише міліція та ми. А загалом першим учасникам ліквідації наслідків аварії довелося жити у піонерському таборі «Казковий», у Тетереві, Київської області, у Страхоліссі, на кораблях. Один з них звався «Радянський Союз», і я був призначений його першим комендантом. На Зеленому Мисі вже мешкали вахтовики», - згадує ліквідатор наслідків техногенної катастрофи.

Незважаючи на наслідки отриманого опромінення, Олександр Забірченко не шкодує, що він є частиною дружнього та високопрофесійного колективу електроцеху Чорнобильської АЕС.

В 1988 році Олександра Петровича обрали головою профспілкового комітету Чорнобильської АЕС.

В цей час він познайомився з Володимиром Петровичем Удовиченком. Ця дружба триває і до нині.

Сьогодні Олександр Петрович Забірченко активний славутичанин і шанована людина в місті, ліквідатор аварії та ветеран ЧАЕС, член Громадської ради з розвитку міста Славутича, дієвий, принциповий. Для нього важливими залишаються принципи справжньої дружби і відданності справі.

Зараз, в умовах війни, коли для всього світу існує ядерна загроза, російські окупанти не тільки шантажують, а й нищать все українське, з великою вдячністю згадуєш тих людей, які ціною власного життя готові стати на захист своєї країни і всього світу. Справжні Герої! Наші Герої! Ми маємо шанувати їх, берегти і пишатися. Адже вони цього варті.

Вітаємо  вас з ювілеєм, Олександре Петровичу! Пишаємося і дякуємо за вашу відданість і Ваш подвиг!

Фото з відкритих джерел