Завантаження ...
knukim.edu.ua

Наша найбільша і найважча війна ще попереду

70.jpg

Війна за розуми. Війна за чесні суди. За якісні медіа

— Антон, а говорят, что вы в Ирпене были. А скажите, вот правду говорят о том, что там делали русские?

— Був. Що саме вас цікавить? Яку саме правду?

— Ну, что людей убивали. В Ирпене и Буче. Просто понимаете, говорят, что не все понятно. Что могла быть инсценировка. Даже американские специалисты так говорят.

Я дивився на неї — пані поважного віку, з вищою освітою, я добре її знав і вона мене — і розумів, що такий момент в моєму житті мав настати. Коли очевидне потрібно буде доводити. Коли маячню доведеться не просто розвінчувати, а тримати себе в руках, казати собі «спокійно», стискати до болю щелепи і видихати повітря через ніс.

Я довго говорив. Все те, що я не хочу писати. Я розповідав. Змальовував. Рівним голосом. Недовго, наскільки вистачило сил, але, як мені здавалося, влучно.

Вона кліпала очима, відкривала рота і дихала через нього.

«А потім на їхню вулицю заїхав російський танк, повернув башту і вистрілив прямо в будинок. Її поховали там же, у дворі. Бачив її могилу».

— Ну… ужас. Но все же, не могли как-то танк спровоцировать? Ну, как так, что он просто выстрелил в дом? Зачем?

— Спровоцировать…

Це мало статися і це не остання моя така розмова зі співгромадянами. Але це не найбільш дикий випадок.

Ми з Andrii Piven підібрали їх на одній з вулиць Ірпеня — чоловік, жінка і мала дитина. Вони йшли пішки до Романівки з-під обстрілів і радо погодились підсісти в наше авто.

Дорогою розговорилися:

— Куди далі? В Києві родичі є?

— Ні, немає. Поїдемо, мабуть, в Прилуки, — сказав чоловік.

— В сенсі, в Прилуки? З Ірпеня та в Прилуки? Ви в курсі, що там зараз? — синхронно отетеріли ми. — Може, таки на Захід? Волонтери приймуть, розселять, там безпечно.

— Так а що? Там, де окупація, вже все спокійно, людям он у Мелітополі вже світло дали. Спокійно живуть. Все буде нормально.

Я стис кермо і здалося, що почув, як зарипів пластик. Ми висадили цю родину на Романівці і єдине, кого мені було шкода — це дитину. Коли закрилися дверцята, я зірвався з місця з вереском шин, втискаючи всю лють в акселератор. Андрій змовчав.

Наша найбільша і найважча війна ще попереду. Війна за розуми. Війна за чесні суди. За якісні медіа. За справжні посадки навесні і покарання тих, хто весь час займався підривом інформаційної та військово-технічної безпеки держави.

Я лише можу уявити, як важко нашим бійцям стикатися з отаким в тилу.

Я лише можу уявити, що їх змушує тримати себе в руках.

Політика держави має бути безповоротна і немилосердна: викорінення російських та проросійських медіа, що засмічують громадянам мізки.

Вони не мають зі свободою слова нічого спільного.

У цьому плані війна в певному сенсі безсила відкрити очі тим, хто її не бачить наживо, а спостерігає крізь призму соловйових, скабєєвих і шаріїв.

Та все буде Україна. За 30 років подолано величезний ментальний шлях. І добре, що «спровоцировані» російські танки горять, як сірники.

Слава Збройним силам України.