Вони повинні жити!

Серед звернень на «Телефон довіри» за психологічною та правовою допомогою, яку надають фахівці Соціально-психологічного центру м. Славутич учасникам АТО та членам їх родин, певний відсоток складають звернення з приводу втрати сенсу життя, суїцидальних думок.


Серед звернень на «Телефон довіри» за психологічною та правовою допомогою, яку надають фахівці Соціально-психологічного центру м. Славутич учасникам АТО та членам їх родин, певний відсоток складають звернення з приводу втрати сенсу життя, суїцидальних думок.

Ці звернення потребують особливої уваги та необхідності розібратися, чому у хлопців, які змогли вижити на передовій, з’являються деструктивні думки та наміри і як запобігти непоправному. Ірина Дубченко, кореспондент DEPO Запоріжжя, спробувала розібратися, чому хлопці, які змогли вижити під обстрілами ворога і побували в справжньому пеклі війни, добровільно йдуть з життя, як розгледіти потенційного самогубця в камуфляжі і чим йому допомогти.

Вони нічим не відрізняються від своїх побратимів: зранку – кава та цигарка, шикування, телефонні розмови з рідними, жарти та плани на той момент, коли «от все скінчиться, і я…» Вони відносять до пральні форму, просять побратимів купити в магазині чогось солодкого, постять щось у «Фейсбуці», а через мить – єдиний постріл… І все! Що сталось? Чому нікому нічого не сказав? Як могли не догледіти? У 2016 році 63 українських захисника, які проходили службу у Збройних силах України, наклали на себе руки.

І це лише офіційна статистика. Скільки «дємбєлєй» пішли тією ж дорогою – наразі не знає ніхто… У чиновників Міністерства оборони України є таке поняття, як «небойові втрати» – це ті військовослужбовці, які загинули на Донбасі через події, не пов’язані з веденням бойових дій. З початку проведення АТО в українському війську таких втрат – біля 1,5 тисяч...

Серед основних причин смертей – ДТП, хвороби, необережне поводження зі зброєю, отруєння алкоголем та самогубства. Саме суїцид знаходиться на першому місці серед причин загибелі військових. За три роки війни із життя добровільно пішов кожен п’ятій «небойовий» – 259 солдатів. У 2016 році таких було 63. «Ці цифри не відображають справжньої картини. Адже 63 людини в 2016 році, про яких говорять в Міноборони, – це діючі військовослужбовці Збройних сил України.

В цій статистиці немає бійців Нацгвардії, Нацполіції, Прикордонної служби, добровольців. Окрім того, взагалі відсутні дані по ветеранах війни, які покінчили із життям вже після демобілізації. Тож ми не знаємо реальної цифри навіть приблизно», – говорить військовий психолог Андрій Козінчук із Всеукраїнського громадського об’єднання «Побратими». В той же час, як він зазначає, не можна складати «рейтинг причин», через які хлопці стріляються або ж лізуть у зашморг: кожен випадок самогубства – виключно індивідуальний, і поштовхом до суїциду може стати будь-що.

Проте все ж таки існує кілька моментів, які їх поєднують. «Суцільна зрада чи високопосадовці, які не відправили своїх синів на війну, не можуть стати причиною для самогубства. Проте може виникнути низка проблем, в тому числі й психологічних, з якими боєць не може впоратись самостійно, а підтримки ззовні він не отримує. Саме це – відсутність підтримки – і поєднує всі самогубства», – говорить психолог.
Підштовхнути бійця до такого страшного вчинку може й відчуття власної непотрібності.

На фронті військовослужбовці комусь потрібні: державі, командиру, бойовим побратимам. Врешті-решт самим собі. А повернувшись додому, багато хто стикається з тим, що роботи нема, в родині – не розуміють, а у друзів – власні проблеми. Діючим військовослужбовцям, а також ветеранам потрібна підтримка як з боку суспільства, так і з боку держави.

Адже багато хто з хлопців, повертаючись додому, не може знайти роботу або ж отримує мізерну зарплату, їх публічно принижують у громадському транспорті, коли водії відмовляють у безоплатному проїзді, порушують їх права. Усе це в комплексі може викликати у бійця чи ветерана злість на цивільних, які не бачили війни, що згодом перетікає в затяжну депресію. На проблему самогубства серед військових та ветеранів повинно звернути увагу суспільство. Не можна спиратися лише на допомогу волонтерів, психологів чи коло побратимів. Це святий обов’язок насамперед, держави, яку вони захищали!

Психолог Андрій Козінчук також говорить, що саме на державному рівні треба змінювати, як саму армію, так і ставлення суспільства до військовослужбовців. За словами фахівця, облік ветеранів АТО має бути таким, щоби знати не лише їх кількість, але й реальні проблеми, з якими зіштовхуються хлопці у мирному житті. Лише після цього можна окреслити основні моменти, на які треба звертати увагу і приймати рішення, як ці проблеми вирішувати. Окрім того, необхідно змінювати риторику і в самій армії. «Сьогодні в армії все зводиться до принципу: «Я начальник – ти дурень». Від цього треба відходити. Необхідно позбутися такого поняття як «замполіт» (до речі, в жодній армії європейських країн їх нема).

В сучасній українській армії повинні бути люди, які б могли адекватно оцінювати психологічний стан особового складу. Це повинні бути не замполіти, а добре підготовлені військові психологи – радники командирів, котрі могли б надати кваліфіковану психологічну допомогу військовослужбовцям», – говорить Андрій Козінчук.
За словами його колеги – запорізького психолога, тренера проекту «Коло побратимів» Євгена Рябого, якщо говорити про ветеранів АТО, то їм потрібна комплексна програма медико-психотерапевтичної допомоги та психосоціальна підтримка на рівні сім’ї, громади, побратимського кола. «Психотерапія може допомогти розв’язати певні особистісні труднощі, стабілізувати емоційний стан бійця, утворити нові форми поведінки, які є адаптивними та корисними для нового соціального контексту.

Також корисним буде залучення ветеранів АТО у ветеранські групи самодопомоги», – вважає Є. Рябий. Також військовий психолог дає кілька практичних порад, як розпізнати у військовослужбовцеві потенційного самовбивцю. За його словами, американські фахівці з університету Джонса Хопкінса при розробці програми надання психологічної допомоги для ветеранів війни та ВПО розробили первинну оцінку стану суїцидального ризику.

Ця оцінка може бути в нагоді для допомоги нашим хлопцям та дівчатам, що несуть свій військовий обов’язок чи вже повернулись з АТО, вона може бути здійснена через прояснення чотирьох питань:

1. Чи думає людина про те, щоб покінчити зі своїм життям?
2. Чи має вона план, як це зробити?
3. Чи є у неї засоби здійснення цього плану, доступ до них?
4. Чи були раніше у людини спроби вчинити самогубство?

У випадку ствердних відповідей на більшість питань, а особливо на друге й третє, необхідно ставити перед людиною питання про перенаправлення до фахівця-психіатра, який призначить медикаментозне лікування або госпіталізацію. Окрім того, у разі, якщо близькі виявили у бійця схильність до самогубства або ж він відкрито заговорив про свої страшні наміри, слід поводитися спокійно, проявляти розуміння суїцидальної людини, говорити з нею однією мовою. Треба йому пояснити, що втрата бойових побратимів, близьких людей, надій на майбутнє, участь у бойових діях у деяких випадках веде до переживання пригніченого настрою і появи бажання вчинити самогубство, але це стан, який можна коригувати.

Також оточуючим треба розуміти, що суїцид – не манірність або своєрідна спроба привернути увагу. Іншими словами, боєць або ветеран АТО завжди повинен бути сприйнятий серйозно. Не слід моралізувати в розмовах із військовим, потрібно ставитись з повагою до його почуттів. Фахівці радять не лізти в душу бійця і не розпитувати його про всі жахи війни: якщо захоче – розповість сам. Не варто змушувати постійно згадувати загиблих побратимів або ж проблеми, з якими військовий зіштовхнувся на службі: конфлікти з побратимами або командирами, хвороби тощо.

Психологічні проблеми, з якими стикаються ветерани АТО, також поглиблюються через певне ставлення суспільства, в якому бійців сприймають як потенційну загрозу. До того ж, з огляду на особливості нашого менталітету, навіть коли людина відчуває внутрішній дискомфорт, вона не звертається до психолога, сподіваючись, що все пройде само собою.

Проблема ускладнюється тим, що допомоги потребують не тільки колишні бійці, а й їхні сім’ї, близькі. Також необхідно зазначити, що українське суспільство повинно бути позбавлене стереотипів щодо обов’язковості відхилень у тих осіб, які приймали участь у військових діях.

Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту досліджень екстремізму, вважає, що у нас в країні існує ряд громадських організацій, які намагаються допомогти колишнім військовим, але все це, як правило, має лише точковий характер, не вирішує проблему комплексно і направлено тільки на тих, хто сам готовий звернутися за допомогою.

Послуги, які надаються учасникам АТО в Соціально-психологічному центрі м. Славутич, є унікальними, оскільки дають можливість отримати комплексну допомогу: безкоштовні індивідуальні психологічні та юридичні консультації, правовий супровід, інформаційну підтримку, пройти фізичну реабілітацію. Також проводиться робота в групах психологічної підтримки дружин та матерів учасників АТО, психологічної підтримки молодих батьків, вагітних жінок, різноманітні навчальні та розважальні заходи для дітей учасників АТО та їхніх друзів.

Окрім того, на базі Соціально-психологічного центру м. Славутич працює служба психологічної та правової допомоги «Телефон довіри» (067-850-91-16, 095-467-64-08), звернувшись в яку, учасники АТО та члени їх сімей завжди зможуть отримати необхідну підтримку.

Ірина ФАДЄЄВА, психолог Соціально-психологічного центру м. Славутич
(за матеріалами інтернет-ресурсів)