На горі Карачун

Гора Карачун уже точно увійде до підручників історії, а, можливо, колись стане туристичним місцем, де всім показуватимуть повалену телевежу. І розказуватимуть, що саме з цієї висоти українські солдати вели бій із терористами Гіркіна. Зараз тут відносно спокійно, хоча сапери досі збирають "подарунки" сепаратистів.

 

Гора Карачун уже точно увійде до підручників історії, а, можливо, колись стане туристичним місцем, де всім показуватимуть повалену телевежу. І розказуватимуть, що саме з цієї висоти українські солдати вели бій із терористами Гіркіна.

Зараз тут відносно спокійно, хоча сапери досі збирають "подарунки" сепаратистів.

У вівторок на Карачун приїхали спочатку кілька депутатів з допомогою, а потім і прем'єр Яценюк. Солдати нарешті отримали змогу докричатися до представників влади.

Їх цікавили питання матеріальні, коли їх змінять і скільки платитимуть. Хоча багато хто розуміє, що стояти їм тут довго.

Гойдалка з упирями

- Мне кажется, в этих качелях не будет победителей и побежденных, – каже колишній військовий, який супроводжує нас у Харкові. – А качели будут, пока "те" наверху торгуются.

"Качелями" ветеран називає розгойдування насильства: того дня з ГРАДів із боку Росії знов обстріляли українських військових.
Мій співрозмовник, великий усміхнений чоловік, служив миротворцем в Іраку за 677 доларів на місяць. 2003 року це здавалось йому великою сумою. А до того воював в Ічкерії. В деталі не вдається. ″Было и такое".

- В России осталась куча упырей от прошлых воен. Теперь у Путина есть возможность очистить от них Россию. Мда. За счет жизней украинских военных.

 

Саме бажанням "очиститись від упирів за чужий рахунок" цей ветеран і пояснює випадком, коли російські прикордонники, запустивши "ополченців" для ДНР і ЛНР із боку Росії, при відступі не впускають їх назад у Росію:

- Даже под белыми флагами шли. Все равно русские по ним стреляют. Им эти упыри самим ни к чему.

На розпеченій пательні

Я потрапив у військову частину в мікроавтобусі, заповненому бронежилетами й іншою допомогою, яку везли як спонсори декілька депутатів: Ярослав Москаленко, Ігор Молоток, Віктор Пилипишин. Самі депутати супроводжували автобус джипами "Тойота Прада" й "Тойота Секвойя".

За Ізюмом на трасі нас притискає до узбіччя довгий кортеж, який їде назустріч. Сирени. Стаємо на узбіччі. Стоїмо кілька хвилин. Понад десяток машин включно з каретою швидкої допомоги. Водій одразу припускає, що це Аваков. Потім з'ясується: кортеж із маячками, який усіх притис до узбіччя, був Яценюка.

За вікном +30°С або й більше. На в’їзді до Слов’янська – озеро, на березі та у воді чимало народу. Це саме неподалік великого закинутого блокпоста Гіркіна.

А на горі Карачун – домінуючій висоті над Слов’янськом і Краматорськом – ніякої тіні. Намети на голому плато. Пряме сонце. Кілька солдатів стоять у черзі в машину-лазню. Інші перуть у коритах білизну.


 

Зараз тут стоїть 11-й батальйон "Київська Русь". Частина людей у ньому – добровольці, частина – мобілізовані резервісти. Практично всі – з Києва й Київської області.

Різні бійці батальйону, незалежно одні від одних, надто близько до серця сприймають пропаганду російських ЗМІ, які обізвали батальйон "карателями".

24-річний Віталік з Іванкова першим починає розмову про це, зі сміхом:

- Обізвали нас так, ще коли ми в "Десні" на навчаннях були. А ми що, колись когось карали? Голови комусь відрізали чи що?

Віталік – доброволець. У нього дві вищі освіти. Пішов, бо "комусь треба". Дружини й дітей не має.

- А як буде мир, подумаю і про сім’ю.

Віталік показує мені повалену телевежу. Неподалік телевежі – розриті могили з дерев’яними дощечками. Тут ховали загиблих у бою за Карачун солдатів, коли не було можливості вивезти тіла. Зараз солдатів перепоховали.



З гори відкривається чудовий вид на Карачун, Слов’янськ і Краматорськ. Вночі, казали солдати, особливо гарно. Тим паче тепер, коли вже знову все світиться.

- А з тих кущів, – Віталік показує вниз по схилу, – досі стріляють. І ходять усякі. Сигнальні ракети вічно спрацьовують. Особливо вночі.

- А зараз - це наші ходять між кущами? – я непокоюсь і відходжу від краю.

- Зараз наші. Сапери. Тут стільки всякого...


 

Через кілька хвилин до Віталіка підходить один із саперів і показує те, що має в руках:

- Если не знать, как собирать – можно остаться без того, чем собираешь, – сапер хмикає: – Ядовитые ягоды войны.

- А уявляєш, як дітям? Ми як малі були, любили то на яблуню, то в малину залізти. А тут попробуй залізь кудись. Хто знає, де розтяжки? – каже чоловік із позивним "Карась".

"Карасю" - 34 роки, в цивільному житті охоронець. Із Василькова.

- Я хочу, щоб моя дитина не боялася вийти погуляти з друзями. А ти подивись, як тут...

"Карась" прийшов у військкомат добровольцем, але попросив, щоб його взяли як мобілізованого. Це бодай теоретично дає більші гарантії:

- Якщо, не дай Бог... – "Карась" спльовує через плече, – то родині компенсація.

"Карась", як і Віталік, говорять про "карателів". Якщо Віталік казав мені, що жодного разу на блокпостах не чув поганого слова від місцевих, то "Карась" стверджує:

- Різні є люди. Хтось нормальний. Але приходять іноді на блокпост провокатори. Всякого наслухаєшся. Що і такі й перетакі. Дуже образливі слова. Але навіть якщо тобі в обличчя плюнуть – ти не солдат, якщо піддався на провокацію. Ніколи, ніколи не можна навіть спрямовувати зброю в бік мирного населення.

 

"Карась" не єдиний тут, хто каже про "провокації сепаратистів", але справжнім ворогом вважає Росію.
Зараз тут тільки й розмов, що про "Гради" з боку російського кордону.

Які карателі? Сам подивися на цих карателів!

- Ніколи не думав, що свою молодість проведу на полігоні. Война, сама настояща война, - каже "Дизель".

"Дизелю" 24 роки, він слюсар і токар із Трипілля. Дитині 2 роки 4 місяці. "Дизеля" призвали.

- Спершу казали: 45 днів. Але, судя по разговорах, нема ким нас замінити.




"Дизель" із "Карасем", доповнюючи один одного, розповідають про забезпечення. Бронежилети, форма – є, але все не завдяки державі чи військкоматам, а через волонтерів і спонсорів. Через це форма, звісно, в усіх різна. Зам по тилу був схожий на героя вестерна, наприклад.

- Більше допомагають люди, а не держава, – каже "Карась". – Волонтери. Тільки нада, щоб привозили індивідуально. А то... губиться.

Комусь бронежилет купили роботодавці. Комусь – місцева влада. Комусь – скидалися всім селом.

Але на відміну від бронежилетів чи ось генераторів або приладів нічного бачення, військову техніку для батальйона спонсори й волонтери купити не можуть.

- Які карателі? Ти подивися на цих карателів! – іронізує "Дизель". – У нас колгоспна техніка. Чи он, глянь: шкільні автобуси.

Справді, автобуси – як не шкільний, то службовий "пазік", машини – "газони".

 

- Броні мало, – каже "Дизель". – І то як не один, то інший заглохне. Чи закипить. Встидно дивитись. Сьогодні Яценюк приїжджав. Жалко, я не застав. Хотів йому поставити пару питань.

Надвечір ми виїхали зі Слов’янська, щоб потрапити до інших підшефних у Сватовому.

Це крик батальйону

- Ми їхали сюда на "пазіках", страшно дивиться! – розповідають про своє формування й технічне забезпечення бійці 15-го сумського батальйону.

Ми зустрічаємось із ними у пітьмі пізно ввечері в містечку Сватове Луганської області. 15-й батальйон дислокований біля кордонів із Росією, а сюди виїхали нам назустріч.

Бійців близько десятка. Вони відразу починають майже кричати на депутатів – навіть попри те, що ті привезли їм бронежилети. Найбільше говорить високий хлопець у чорній шапочці, але на моє прохання представитися він відмахується:

- Це просто крик батальйону.

Бійці водночас і вдячні за привезене, але практично кожне речення починається з недрукованої вставної конструкції:

- Й.т.м., нє – ви мені скажіть! Й.т.м., просто ми тільки до вас можемо докричатись! А інакше все, що нам лишається – це вийти в поле покричать.

- Ну, ну, ну, – заспокоює мажоритарник по Сумській області Молоток. – Я вас розумію, ви просто першого живого депутата бачите. Можете мене хоть на... послати.

Зорієнтувавшись, депутат теж починає вживати нецензурні вставні конструкції. Це частково заспокоює бійців. Високий хлопець – за підтримки й доповнень інших – на диво чітко формулює основні проблеми сумського батальйону. Схожі питання я раніше чув і від інших службовців з інших підрозділів.

"Держава наш патріотизм знищує, коли нас обманює"

Окрім конкретних питань конкретного батальйона, як-от нестача банальних чобіт, бійці 15-го сумського батальйону порушують і більш загальні питання.

1. Кредити.

- Усі ми люди, да? Був кредит, а тут тебе призвали. І от приходить тобі зарплата, наприклад 2700 гривень, – каже високий, а інші підтакують, - і зразу SMS-ка, що 1700 вирахувано на кредит. А як сім’я має на тисячу жити?

Цікаво, що більшість бійців лають за вирахування з зарплатні "Приватбанк" Ігоря Коломойського, котрий тим часом піариться на патріотизмі й любові до військових.


 

Депутати, які зустрілись із бійцями, пообіцяли добиватись, аби тіло кредиту на час служби не треба було виплачувати, а нарахування відсотків припинялось.

Це питання мусується не перший місяць, але бійці 15-го батальйону стверджували, що з останньої зарплатні їм теж вирахували кошти на сплату кредитів.

2. Офіційний статус і відповідна платня.

- То ми в АТО чи не в АТО? – вимагає відповіді високий боєць.

- Н-ну...

Ніхто з присутніх, ані військові, ані депутати, не може сказати, де проходять географічні межі АТО.

- Якщо наш батальйон не в зоні бойових дій, то чому я ходжу з цією **нею? – високий припіднімає пальцями бронежилет.

- Да! Да! Отпуска нету. Полевых нету. Ни**я нету! – кричить інший боєць.

Ті, кому пощастило і хто має "білу" зарплатню, за законом продовжують її отримувати й мають чим годувати сім’ї, що залишились удома. Проте для багатьох єдиний дохід годувальника сім’ї – це гроші, які має платити держава під час проходження служби.

3. Ротація.

- Ви записуєте? – помічає мене один із бійців, – ви ще таке запишіть. Наш військкомат прислав 122 повістки. Прийшло тільки семеро. У мене дитина - дев’ять місяців. Я не проти служити і жінка моя не проти. Але ж так нечесно.



Тим часом високий питає у депутата:

- Ви знаєте, на скільки призивають?

- Н-ну...

- У мене в повістці написано 45 днів. А щось мене не змінюють. – Боєць уміє ставити запитання в очі представнику влади гостріше за журналістів: – Значить, государство оп’ять нас нає**ло?

- Ну, є речі, на які можна впливати, і є речі, на які...

- Ні, ви прямо скажіть, – наполягає високий. – Держава нас і тут нає**ла? Питання до представника держави.

Боєць робить паузу й дивиться в очі депутатові. Не отримує відповіді й каже:

- Ви пойміть. Ми державу не обманули. Ми хочемо державі служити, ми тут усі патріоти. Але держава наш патріотизм убиває, коли нас обманює.

Артем Чапай