Завантаження ...
Клиника БОГДАНА
Клиника БОГДАНА

Інтерв'ю з трьома найповажнішими переможницями проекту Made in Slavutich

Проект Made in Slavutych об"єднує і відкриває людей одне одному. Знайомтеся з трьома найповажнішими переможницями, які у жовтні поїдуть до Чехії! Книшевич Валентина Семенівна, 79 років, працювала учителем російської мови та літератури, наразі пенсіонер. Хобі – плетіння...

Проект Made in Slavutych об"єднує і відкриває людей одне одному. Знайомтеся з трьома найповажнішими переможницями, які у жовтні поїдуть до Чехії!

Книшевич Валентина Семенівна, 79 років, працювала учителем російської мови та літератури, наразі пенсіонер.

Хобі – плетіння, спортивні заняття, туристичні подорожі, активний користувач інтернету.

- Про моє життя. Мій чоловік народився в Україні, але так склалося, що він довгий час працював у Росії. Одного разу він поїхав у відпустку на батьківщину, телефонує мені й каже: «А я вже влаштувався на роботу на Чорнобильську АЕС й чекаю тебе з дітьми тут!». Так ми переїхали до міста Прип’яті, а вже після аварії 1986 року ми опинилися у Славутичі. Мій чоловік пропрацював на ЧАЕС 30 років, він був фанатом своєї роботи, дуже переймався й переживав усі наслідки аварії, адже тоді загинули його колеги…

- В нас була дружня родина, троє дітей. Але сьогодні разом зі мною вже немає мого чоловіка й старшої доньки. Мої два сини вже дорослі, я маю троє онуків. Все життя я пропрацювала у школі – дуже люблю дітей, це моє натхнення.

- Була дуже смішна історія як я отримала закордонний паспорт… Мені було вже 70 років, а я ще жодного разу не була закордоном. Я дуже хотіла поїхати у Париж, адже видалася така можливість здійснити недорогий туристичний тур «П’ять столиць». І ось я пішла до начальника відповідної служби і так написала у заяві «Прошу видати мені паспорт, адже я дуже хочу поїхати до Парижу…». Він засміявся й сказав: «Так заяву не пишуть!», але написав на ній «Дозволити». Так я перший раз потрапила закордон, а потім ще неодноразово була у Чехії, Болгарії, Італії, Франції тощо.

- Що змінити у Славутичі?

- Дуже люблю Славутич, тут є всі умови для життя. Для людей похилого віку у Славутичі потрібно влаштовувати більше подій, свят, танцювальних вечорів, приділяючи нам більше уваги та поваги. Вважаю, що у Славутичі відбувається цікаві події, як-от Фестиваль кіно та урбаністики 86», однак щось не спрацьовує з рекламою – мало жителів міста знають про нього. Люди в нас пасивні, не цікавляться нічим, не приймають нове життя України…

- Славутич 2050 року: Тут потрібно відкрити нові підприємства, щоб була робота для молодих. Можливо, невеликі фабрики… Адже жити у Славутичі так добре, тут таке гарне повітря, природа, створені усі умови для родин з дітьми.

- Що б ви сказали про сучасну Україну?

- Дуже хотілося б, щоб швидше йшли реформи, потрібно діяти сміливіше! Потрібно дати шанс молодим, компетентним. Тут є рух, є надія на краще майбутнє. Так хочу пожити у новій Україні якнайдовше!

- Українець сучасності: не зовсім активний у суспільному житті, однак патріотичний й хазяйновитий.

- Чеська Республіка для мене це, передусім, Карлови Вари – нереально красиве місто. Там такі доброзичливі, турботливі, усміхнені люди!

- Чи думаєте Ви, що чехи та українці чимось схожі між собою?

- Чехи, як і українці, також відчули на собі, багато чого пережили – й Другу світову війну, й радянські танки… У нас схожа природа… Чехи, як й українці, також хороші й добрі люди.

Чугунова Ніна Олександрівна, 77 років, працювала інженером, наразі пенсіонер. Хобі – малювання, рукоділля, садівництво.

- Про моє життя. Мій чоловік народився в Україні, але вступив до інституту в Росії. Ось так, після завершення навчання, ми з ним потрапили до далекого Комсомольська-на-Амурі (Росія). Коли тільки-но Чорнобильска станція почала будуватися, ми приїхали до міста Прип’яті, адже мій чоловік був фахівцем-атомником, й на момент аварії 1986 року він уже був начальником другого реакторного цеха. Після аварії на ЧАЕС мій чоловік дуже довго хворів, адже отримав велику дозу радіації. Коли він одужав, не зміг сидіти без роботи – ми тоді поїхали на Мінську АЕС (Білорусь), що тільки-но почала будуватися. Але нас «кликала» рідна ЧАЕС, і в результаті ми повернулися до Києва, а згодом переїхали до молодого міста Славутича. Мій чоловік – це єдиний чоловік, який після такої важкої променевої хвороби повернувся на роботу, всі його колеги тоді померли… Я дуже сумую за своїм чоловіком – він уже помер, але я маю сина, якому 45 років, його робота також пов’язана з атомною енергетикою.

- Моє хобі – малювання. Я завжди любила рукоділля… Але лише три роки тому я почала малювати картини маслом. Мене це дуже захоплює, а у минулому році в мене навіть була персональна виставка у Славутицькому міському музеї.

- Після аварії 1986 року світ, звісно, змінився. Нам тоді дуже допомогла світова спільнота, ми всі зробили відповідні висновки.

- Що б ви сказали про сучасну Україну?

- На жаль, я поки не відчуваю як реформи, що йдуть, змінюють особисто моє життя. Однак, я дуже надіюся, що побачу нову Україну, адже я з родини довгожителів – моїй мамі було 102 роки, коли вона померла. Ми, українці, повинні дружно жити, ми маємо бути єдині, консолідувати свої зусилля на краще.

- Сучасний українець – чесний, порядний, але не зовсім активний, на жаль. Працьовитий, але, мені здається, не такий щасливий, все чекаємо й чекаємо змін на краще…

- Що змінити у Славутичі?


- Хай нічого не змінюється (сміється). Славутич – чистий, красивий, європейський. Тут є всі умови для життя!

- Славутич 2050 року: повинні відкритися нові підприємства на промисловому майданчику ЧАЕС, щоб молодь не їхала з міста. Так місто буде процвітати, стане більшим навіть за розмірами, буде розвиватися його інфраструктура.

- Чеська Республіка для мене зовсім не відома. Мабуть там вже проведені всі реформи?! Сподіваюсь, що люди живуть там добре!

- Чи думаєте Ви, що чехи та українці чимось схожі між собою?

- Спілкуючись з Катержиною Шедою, відчула, що є багато схожого між нам, я зовсім не відчувала, що вона іноземка.

Малишева Лідія Петрівна, 78 років, працювала інженером-техніком, наразі пенсіонер. Хобі – рукоділля, вишивка.

Про моє життя.
Життя моє було непростим – передчасно загинули обидва моїх сина. Й старший Євген, й молодший Павло загинули, коли рятували людей, але за різних обставин. Чоловік мій також помер… Він пропрацював на ЧАЕС 25 років, а до цього ми певний час жили спочатку у Росії, потім під Одесою (Україна). Ми тоді, у 1977 році, приїхали до Прип’яті, яка ще тільки-но будувалася. Мій чоловік був електриком-релейником, його захопила міць електростанції-новобудови, а я разом з дітьми просто їхала туди, де він, де його робота. Вважаю, що чоловік – історична особа, адже він запускав перший блок ЧАЕС

Після аварії 1986 року ми жили в Києві, проте весь час мріяли про те, щоб повернутися на Чорнобильску АЕС, адже там було наше життя, наше професійне життя, наші друзі. В той час я була депутатом Прип’ятської міської ради… Пам’ятаю такий випадок, що стався після аварії, у грудні 1986 року. Мене запросили на засідання Прип’ятської міської ради, що проходило у якомусь закинутому селі у Зоні відчуження. Збираючись, я дуже хвилювалася, що нам скажуть? Яким буде наше майбутнє? Переживала, чи повернемося після аварії, що сталася, до звичайного життя, до рідної ЧАЕС? Й саме на тому засіданні нам сказали, що почалося будівництво нового міста – міста Славутича, у якому будуть жити працівники станції. Я так зраділа (плаче).

- Що б ви сказали про сучасну Україну?

- Маю надію, що ми на шляху до кращого…

Сучасний українець – патріотичний, завзятий.

- Що змінити у Славутичі?


- Тут все прекрасно, я дуже люблю Славутич. Щотижня я ходжу до бібліотеки на наші заняття-зустрічі клубу для людей похилого віку, займаюся там рукоділлям, цікаво проводжу свій час.

Славутич 2050 року: Треба, щоб була робота для молоді…

Чеська Республіка для мене, сподіваюся, відкриється цієї осені… Я дуже хотіла допомогти своєму місту потрапити до Книги рекордів Гіннеса. Й тому не лише сама взяла участь у культурному проекті Катержіни Шедої, а й попросила зробити це своїх подруг. Однак, я так здивувалася, коли мені зателефонували й сказали, що поїду до Чехії, що попросила «Ущипніть мене, бо я не вірю, що стала переможцем!».

- Чи думаєте Ви, що чехи та українці чимось схожі між собою?

- Так, думаю, що ми схожі, адже маємо спільне слов’янське коріння.



Мебли для родины