2 Травня 2016
2009
Чим живе й про що мріє місто для персоналу ЧАЕС через 30 років після аварії? Незважаючи на те, що Чорнобильську АЕС закрили 15 років тому, місто Славутич, яке будувалось спеціально для персоналу станції, живе повноцінним життям. Воно зібрало в собі гірку пам’ять ліквідаторів та безцінні...
Чим живе й про що мріє місто для персоналу ЧАЕС через 30 років після аварії?
Незважаючи на те, що Чорнобильську АЕС закрили 15 років тому, місто Славутич, яке будувалось спеціально для персоналу станції, живе повноцінним життям. Воно зібрало в собі гірку пам’ять ліквідаторів та безцінні знання спеціалістів-ядерників – таким скарбом не володіє, мабуть, жодне інше українське місто. Й Славутич цей скарб не втрачає – місцеві жителі розвивають своє місто та роблять усе для того, щоб не втратити унікальний досвід, яким воно володіє. Чим живе Славутич через 30 років після аварії? Чим такі особливі його жителі?
Славутич розташований на 200 кілометрів північніше від столиці, біля кордону з Білоруссю. З усіх боків місто оточене густим лісом, наче острів цивілізації серед моря високих сосен. Місто збудували спеціально для персоналу ЧАЕС одразу після аварії, і досі більшість його населення пов’язана з атомною галуззю.
У той день, коли ми туди приїхали, погода була не найкращою – сильний вітер і дощ не створювали умов для приємної прогулянки, тож місцевих у центрі практично не було. Спершу місто навіть склало враження мертвого, проте через декілька днів думка про це змінилась кардинально. Славутич, наймолодше місто в Україні, володіє надзвичайно цікавою історією. З особистою драмою та сміливими мріями.
Тінь Чорнобиля
На зустріч до Анатолія Сухоцького, головного дозиметриста Чорнобильської АЕС у 1986 році, поїхали на таксі. У Славутичі діє стандартний тариф – 23 гривні в будь-яку точку міста. Громадського транспорту тут немає взагалі, тож славутчани здебільшого ходять пішки або ж користуються велосипедами. До речі, це – перше місто в Україні із закладеним проектом велодоріжок. Приїхавши до місцевої лікарні, зателефонували Анатолію. Він вийшов і запросив нас поспілкуватися у вестибюль, бо цього дня мав ще багато процедур: лікує кровообіг та нервову систему.
Свою історію унікальною не вважає, мовляв, значно цікавіше розповісти про ЧАЕС. На момент аварії Анатолію було 44. «Все було б добре, якби не аварія – з ностальгічною усмішкою розповідає чоловік. Місто було прекрасне. Довкола – ліс, річка, причал – можна було в Київ чи навіть у Білорусь плавати».
Анатолій СухоцькийЧоловік дивом залишився живим. У п’ятницю перед аварією він робив заміри на даху 4-го блоку. Його з колегами випадково зачинили – і якби не привідкрите вікно, залишився б там, і після вибуху згорів би заживо.
«Часто мене питають: а що ви робили під час аварії, це ж паніка яка була? Але ніякої паніки не було. Кожен був на своєму місці та виконував свою роботу. Персонал – це справжні герої. Те, що вони врятували Україну, то таке – вони більшу частину Європи спасли. І смерть їхня страшна була. Це ж не куля, що влучила – і ти помер. В людей тіло розпухало і гнило», – каже Анатолій Сухоцький. Він робить паузу і ковтає слину: «Вони мучилися перед смертю».
Героїв, про яких розповідає чоловік, у Славутичі можна зустріти тільки в одному місці. До місцевого кладовища на околиці веде пряма дорога через сосновий ліс. Тут поховано близько 1,5 тисячі ліквідаторів та членів персоналу ЧАЕС. Їхні могили мають спеціальне маркування: на кожній з них є кругла позначка із зображенням атому посередині та написом «Чернобыльская АЭС. Участник ЛПА». Крім цього, на деяких плитах є художнє гравіювання із зображенням четвертого енергоблоку.
«Щороку, в суботу і в неділю перед 26 квітня ми з пенсіонерами прибираємо тут могилки нашого персоналу. До багатьох, хто тут похований, родичі не приїжджають... То ми пам’ятник поправимо, бур’ян вирвемо. Це ми значки понаклеювали, до речі. Це були перші загиблі», – розказує Сухоцький.
Першим жертвам в центрі Славутича поставили меморіал, із портретами й іменами усіх людей. Він стоїть одразу навпроти білосніжного пам’ятника ангелу – оборонця міста. Через два дні після першої зустрічі, йдемо з Анатолієм Сухоцьким туди. «От, Ходемчук Валєра. Це той, який у перший день загинув, а тіло його так і не знайшли, під завалом залишився на станції, – вказує пальцем на перший портрет. Другий Шашенок Володя – він теж загинув 26 квітня, але встиг помучитись. Взагалі, я його дуже добре знав – у нас дачі поруч були, відпочивали разом. Ех… Хороший був мужик…» – Анатолій Сухоцький говорить на диво спокійно, хоча погляд його говорить зовсім про інше.
Після мовчання чоловік продовжує. «Такі великі аварії – це плата за технічний прогрес. Вони неминучі. Інша справа – люди повинні бути готовими до таких катастроф і мають вміти якнайшвидше ліквідувати наслідки», – зазначає Сухоцький. Повертає голову й дивиться просто у вічі: «І головне – з найменшими втратами».
Початок нового життя
Славутич будували усім Радянським Союзом. Архітектори й будівельники з восьми республік практично за один 1987 рік звели нове місто посеред лісу. Кожна країна відповідала за проект окремого кварталу, який потім назвали на честь міста бригади будівельників. Робітники приїжджали зі своїми матеріалами та інструментами й буквально з нуля зводили місто, якому судилось стати наймолодшим у цілому СРСР. Загалом тут 13 кварталів – Київський, Чернігівський, Печерський, Добринінський, Бєлгородський, Московський, Невський, Тбіліський, Бакинський, Єреванський, Талліннський, Вільнюський та Ризький, і кожен з них по-своєму особливий. У проекти будинків Тбіліського кварталу, наприклад, закладені веранди з мангалами. А посередині Невського, який ще донедавна називався Ленінградським, – ряд із фонтанів, який нагадує канали Петербурга.
В одному з котеджів цього кварталу живе Ольга Корчак. Вона – одна із перших жительок Славутича, приїхала сюди з містечка Поліське, яке тепер розташовується у зоні відчуження. І хоча загальну евакуацію Поліського провели лише в 1992-му, сім’я Ольги приїхала у Славутич на чотири роки раніше – її батька перевели на службу й назначили тут заступником начальника міліції. Жінка пам’ятає це місто зовсім іншим, коли тут ще не було усіх будинків, замість асфальту на дорогах лежав щебінь, а в їдальні на центральній площі завжди збиралися будівельники із Кавказу та Балтії.
«В моєму класі я була тоді одна, – згадує Ольга. Тоді якраз завершувала дев’ятий рік навчання: cама ходила на уроки, одна сиділа за партою у кабінеті. Але вчителі сумлінно приходили, щось розказували, давали писати контрольні роботи. Було незвично, але що робити? На всю школу тоді було 54 учні. Лише з вересня трохи побільшало, бо за літо до Славутича приїхали нові сім’ї».
В той час СРСР виділяв на місто шалені гроші. Зарплати тут були більші, ніж в інших містах, рівень культурного життя вищий. Сюди постійно приїжджали з концертами найкращі артисти – була навіть Патрісія Каас, що вже про щось свідчить. А такий універсам, як був у Славутичі, мав хіба що Київ, хваляться місцеві жителі.
«Після Поліського Славутич для мене був просто межею мрій. Здавалося, що кращого бути вже не може, – ділиться спогадами Ольга. –Це було повністю нове життя, життя в справжньому місті ХХІ століття».
Але так було не завжди. В 2000 році ЧАЕС закрили, і відтоді життя в місті змінилось. По суті, Славутич жив за рахунок станції – 80% його жителів були якимсь чином пов’язані з Чорнобилем. Садочки, школи, магазини, лікарня, культурні центри – все це підпорядковувалось ЧАЕС і жило за її кошт. А після закриття гроші зникли, зарплати в місті скоротились, а з самої станції щороку почали звільняти велику кількість людей. Дуже багато спеціалістів роз’їхалось – хто в Київ, хто в Росію працювати на атомних станціях, дехто знайшов роботу навіть у США.
«Після 2000 року життя більше не було таким яскравим, але Славутич не впав у депресію. Люди знайшли себе і живуть спокійно далі. Займаються хто чим. І хоча станцію закрили 15 років тому, місто продовжує розвиватись», – Ольга на секунду замовкає. І з усмішкою додає: «Навіть населення тут росте».
Місто для науки
Славутич не схожий на жоден інший населений пункт України. Таке враження, ніби місто ізольоване й живе своїм окремим життям. Ніби воно під куполом. Тут всі одне одного знають, і в кожного з 25 тисяч жителів – своя роль, ніби заздалегідь прописана у якомусь сценарії. Свою роль виконує і Максим Савельєв. Сам він родом із Сибіру, але в 1995 році приїхав працювати програмістом на ЧАЕС. Зараз чоловікові 42 роки, він викладає в славутицькій філії КПІ та працює над перетворенням міста в освітній та науковий центр. Зустрічаємось з ним у навчальному приміщенні. Поки студенти пишуть самостійну роботу, Савельєв запрошує нас у невелику комірчину, переобладнану під кухню, й заварює чай.
«Закриття ЧАЕС у 2000 році було для Славутича особистою трагедією, – розповідає він і робить ковток зеленого чаю. – І вона полягала не в тому, що хтось втратив роботу – люди такої професії можуть дуже легко працевлаштуватись. Спеціалісти атомної станції пережили трагедію, бо вони розуміли, що втратила країна, держава, народ». Останні три слова чоловік вимовив із особливою інтонацією, роблячи після кожного з них кількасекундну паузу.
І майже кожен житель міста поділяє думку Савельєва. Тут вважають, що закриття ЧАЕС було для України не порятунком, а фатальною помилкою. Найближчі 100 років держава нестиме шалені витрати для утримання станції й ліквідації наслідків аварії. А якби три енергоблоки продовжували працювати, вони б самі заробляли на це гроші. Однак тепер відновити їхню роботу вже неможливо.
«Славутич – це унікальне місце навіть не загальноукраїнського, а світового значення, – продовжує Савельєв. Мало хто уявляє, але більшість атомних станцій у світі вже відпрацювали своє. А досвід виводу їх із експлуатації є в дуже небагатьох країн. Ми його маємо. Проблема вся в тому, що сидимо на цьому золоті й просто його тратимо. Якщо ці знання не передати наступним поколінням, це буде непоправною помилкою».
На базі філії КПІ в Славутичі Савельєв хоче створити центр, який би готував спеціалістів-ядерників, які б займались питаннями виведення АЕС із експлуатації. Це б оживило місто, з якого молодь їде навчатись до Києва або Чернігова, й вирішило б проблему нестачі спеціалістів.
«В атомній галузі в Україні працює приблизно 34 тисяч осіб. Як ви думаєте, скільки щороку українські університети випускають бакалаврів-ядерників?» – запитує, ніби загадку, Савельєв, і знову сьорбає свій зелений чай.
«Ну, мабуть, мало, якщо ви про це питаєте», – відповідаємо йому.
«60 людей щороку отримують бакалавра. Це навіть не може компенсувати природній спад! На пенсію щороку виходить приблизно тисяча людей, тож ми маємо набирати хоча б таку ж кількість нових спеціалістів. При цьому з питань зняття з експлуатації не готують нікого взагалі! Це – загальнодержавна проблема, яку необхідно вирішувати. А де це можна зробити? У Славутичі. Тут є люди, що володіють необхідним досвідом, і які можуть його передати», – в погляді Савельєва горить ентузіазм.
Спеціалісти в Славутичі справді є. При чому, не лише українці – тут живе й працює багато ядерників з інших країн. Росіяни, білоруси, вірмени, грузини, англійці, американці, французи… І це помітно: час від часу на вулицях можна почути іноземну мову, а майже усі кафе в 25-тисячному місті дублюють меню англійською, окремі заклади навіть мають написи французькою. Дехто з іноземців залишився в місті ще з часів СРСР, дехто приїхав сюди вже потім – працювати на закритих енергоблоках. Місцеві люблять говорити: «Станція – не будинок! Не можна просто повісити колодку й піти». Тож досі в Чорнобилі працює багато людей, які займаються охороною, обслуговуванням і дослідженням АЕС.
«Ми ж не просто питання Чорнобиля вирішуємо, ми збираємо знання для вирішення всесвітніх проблем. І було б добре, щоб у Славутичі діяв такий науково-технічний центр». Чай із печивом закінчились, тож Савельєв підводиться з крісла. «А зона… Краще віддайте це місце вченим. Віддайте це місце науці», – каже він.
Остап Яриш, Петро Ткачишин
