Завантаження ...

Славутицькі екс-студенти – мандрівка в юність!

65.jpg

25 січня відзначають відразу два свята – Тетянин день і День студента. Свята Тетяна вважається покровителькою студентів і педагогів. У цей день прийнято ставити свічки за успіхи у навчанні і вітати студентів.

Зазвичай, студентські роки припадають на період юності практично у кожної людини, яка здобувала навчання у виші. Напевно, саме тому спогади про це викликають багато приємних емоцій і вражень.

Спробуємо помандрувати в юність і поцікавитись, якими запам’яталися студентські роки славутичанам? Що пригадують в першу чергу, і які враження викликають ці спогади?

 

Ірина Мельник, провідний інженер ДСП «ЧАЕС»:

«Студентське життя було трішки не таким, як у інших. Я навчалася у Львівському державному університеті (інституті) безпеки життєдіяльності (пожежний). Тоді була серйозна дисципліна. Суворе навчання. Після лекцій посилені заняття з фізкультури. Мало часу було на особисте життя. Хоча я була відмінницею, писала наукову роботу і на 2-му курсі зустріла свого майбутнього чоловіка, який теж там навчався. Згодом ми одружилися, будучи курсантом і студентом».

 

Максим Орлов, начальник дільниці електротехнічних систем ЦСВЯП

«Якщо відверто, в інституті у мене не було безтурботного студентського життя. Кохання, одруження, недостатньо коштів, заробіток грошей…

Але, звичайно, було весело.

7 нових корпусів інституту стояли на високому березі Дніпра, в районі гідроенергетиків «Дніпробуд», який утопав в буйній зелені акацій, тополь і бузку. Дуже живописне і показове місце. Вище, кілометрах в двох проти течії, виднілась гребля Дніпродзержинської ГЕС. Нижче, кілометрів 7, стояли корпуси металургійного комбінату, з агломераційною фабрикою ГРЕС та іншими індустріальними об’єктами. Комбінат частково втрачав видимість в залізорудній пилюці, різнокольоровому задимленні та кіптяві.

На цій ділянці річного берега був облаштований міський пляж і річпорт. Літом у вихідні дні пляж був заповнений відпочиваючими городянами. А восени, в перші дні вересня, студенти, які не хотіли упускати останні теплі дні, інколи влаштовували там після пар великі тусовки. Або замість пар. Краса, одним словом!

Картину доповнювала досить пристойний пивбар, що знаходився в кварталі від 7-го корпусу інституту і звався «восьмим корпусом» за те, що основними відвідувачами в ньому були студенти і співробітники інституту. Панувала атмосфера «демократії і рівності» через зрозумілі причини. В цілому, "класи" притримувались  взаємоповаги, за умови ненападу сторін. Але траплялись і ексцеси.

Ходили чутки, що одного разу якийсь студент,  дуже роздратований провалом на заліку, після чергового келиху, раптом вирішив довести свою правоту та спроможність викладачеві термодинаміки фізичними методами. Студент розраховував на те, що був вищим на голову і вдвічі масивнішим, у порівнянні  з досить щуплим на вид візаві. Але і тут сталася помилка в розрахунках. Адже викладач був ще й КМС з боксу. Нокдаун відбувся на першій секунді спаринга. Піднявши спантеличеного студента на ноги і турботливо обтрусивши його, старший  товариш майже з батьківською любов’ю повчально сказав щось на кшталт: незалік підтверджено, прихід через тиждень. І сторони продовжили пити пиво, кожен в своїй компанії.

До речі, я тоді не пив пиво».

Петро Назаренко, працівник ДСП «ЧАЕС»:

«В 17 років сів у літак і вилетів з батьківського гнізда! Перший раз в літаку, перший раз в Тольяті, перший раз в Росії. Запамятались емоції, що різко змінилося все. Став самостійним, вирішував усі питанняі проблеми сам, сам протоптував собі доріжку в життя. До речі, не погано себе зарекомендував на чужбині! Приємні спогади».

Людмила Підлісна, екскурсовод Славутицького краєзнавчого музею:

«Навчалася у Кіївському національному університеті ім. Т.Шевченка.

Від сесії до сесії живуть студенти весело! Це про мене.

Було і справді весело. Запам’яталося студентське життя тим, що нас часто після пар (ввечері) як студентів-філологів водили (запрошували) на різні літературні зустрічі з письменниками, і  я, бувало, не хотіла йти. Нині б - залюбки ходила.

А ще студентська практика на першому курсі, "збирали фольклор" у Коломиї - це була моя перша подорож у Прикарпаття.

Запам'яталося відчуття свободи. Звісно, і через те, що з-під батьківського контролю вирвалася, і час такий був - кінець 80х - поч. 90-х.

Студентські дискотеки - це окрема тема. Танці я любила. І першого ж місяця пішла записуватися в ансамбль сучасного танцю (прочитала оголошення), а вже коли записалася і прийшла на репетиції, то виявилося, що це фольклорно-етнографічний ансамбль "Веснянка" (переплутала аудиторії), так і стала ходити на народні танці

Ще запам'яталося, як моя подружка й сусідка по кімнаті в гуртожитку вчилася грати на гітарі. Спочатку (кілька місяців) довелося потерпіти, але потім я мала привілей замовляти собі будь-яку пісню під будь-який настрій. Пісні під гітару люблю й досі».

Юрій Фомічев, міський голова Славутича:

«Студентське життя - це період надій та грандіозних планів), коли весь світ перед тобою! Моє студентське життя проходило в місті Києві і запам’яталося активним періодом в культурному та мистецькому плані. Ми відвідували театри, різні заходи, спортивні події. А ще вели активну роботу безпосередньо в ВНЗ (студентське кафе, організація турнірів між ВНЗ), тобто мали повну свободу для реалізації своїх мрій (грошей, правда, не вистачало:)). Ми були вільні і необтяжені побутовими проблемами, ліжко в гуртожитку і вода в душовій - це все, що треба було для комфорту)!»

Валентина Демидова, бувша студентка:

«Студенство запам’яталось безвідповідальністю і безтурботністю!.

Я вчилась під Москвою, тому багато мандрувала, бо знала, що то ненадовго. Була там куди місцеві і не збирались.

З смішного - всі препадам давали прізвиська. Деякі передавались вспадок. Наприклад, мікробіолог- Жгутик був Один фізрук- красавчик, а як Красавчик пішов- прийшов Ханурик.

Ще я не вмію користатись шпаргалками 😉- мене ловлять... Тому завжди все вчу!»

Віктор Одиниця, директор СПЦ:

«Мабуть, це найщасливіші роки мого життя, тому що вперше уже після служби в лавах радянської армії, уже такий дорослий, після року роботи в школі (бо закінчив спочатку педучилище, учитель праці і креслення), я втупив до Київського державного університету ім. Драгоманова(тоді ще інститут) – психологія. 5 років стаціонару.

Пам’ятається, ми жили тоді у такому сучасному гуртожитку. Його побудували для проживання олімпійців («Олімпіади – 80»). Така сучасна кухня! Хлопці там готували менше, а от дівчата частіше. Ми їм допомагали і часто отримували запрошення на вечерю.

Моє студентське життя було активним. «Комсомольський прожектор» стимулював всіх до навчання, тому я активно шукав ці  стимули.

Мої однокашники на літніх канікулах щороку їздили працювати  в піонерські табори. А я 4 роки їздив працювати в Тюмень, був командиром будзагону. Згадується і місто Надим, і намети, і комарі, і переліт на вертольотах, і будівництво. Це була можливість щось підзаробити. Стипендія була 50 р. Я отримував підвищену, +7,50р., тому що навчався на відмінно. Це додаткові були кошти, коли ти відчував себе вільним, впевненим, міг приймати рішення, ще й допомагати своїм батькам.

Там я знайшов свою дружину. Ми навчалися в одній групі 5 років. На 4-му курсі ми одружились. Моє студентське весілля відзначали в гуртожитку. Мої батьки тоді були дуже враженні, що ми навіть не готувалися до цього. А вони були запрошені на наше студентське весілля у гуртожиток, де ми святкували разом з друзями.

До речі, у  моїх батьків троє дітей. Дві старші сестрички і мама теж вчителі.

Звісно, перед весіллям я поїхав у Польщу працювати на шахті. Це були бетонні роботи на поверхні. Підзаробляв гроші на весілля.

Тоді було тяжко з усім. І з харчуванням у тому числі. Горілку продавали лише одну пляшку на руки. Я тоді просив своїх друзів і одногрупників ставати у чергу по 5-6 чоловік, щоб придбати алкоголь для застілля. Взагалі, чому я вирішив вступати до вишу уже після армії і роботи у школі? Я родом із Запорізької області, Василівського району, маленького села. Мені казали: «Куди ти їдеш? Хіба в Києві можна вступити?!»

Моя мама закінчила педучилище, працювала вчителем, казала: « Залишайся, синочку, тут! Купимо тобі хату, корову, будеш господарювати!»

А тато, в якого було освіти лише 7 класів, працював шофером, говорив: «Сину, їдь звідси, будь ласка! Їдь з села! Треба просуватися! Тут зав’язнеш!».

От я і поїхав вступати. Перший рік не вийшло. Готувався ретельно на наступний. Після педучилища у мене був «червоний» диплом, тому якщо перший екзамен здаєш на «5» (всього було 3 екзамени), зараховуєшся до вузу автоматично. Писали твір на вільну тему: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була» (П.Тичина). І зараз це дуже актуально.

Напевно, кожен задає собі таке питання: «Які в тебе були найщасливіші дні?» Для мене – те оголошення, після першого екзамену, хто вступив і яку оцінку отримав?

Коли мені сказали, що я здав на «5» і вступив, я сказав сам собі: «Як же так? Я з маленького села, якому казали «не їдь туди, ти не вступиш!», я зробив цю справу! Я вступив!»

Багато емоцій, бо людина молода, сповненна надій і бажань, все життя попереду. Здавлось, що це ніколи не закінчиться! Це як у маленької дитини: живеш безтурботним щасливим життям. Саме найщасливіше життя, про яке згадуєш – і стає тепліше».

Коли виникло бажання поспілкуватися з екс-студентами, я навіть не очікувала, що ця тема викличе так багато спогадів, приємних вражень. Кожен, з ким вдалося поспілкуватися, відчував якісь особливі емоцїї під час розмови, радість, відкритість, душевне тепло. І, безумовно, не дарма! Адже період студентського життя майже всім запам’ятався свободою, легкість і навіть безвідповідальністю. Тоді здавалось, що все попереду, що всі мрії здійсняться, що це відчуття не закінчиться ніколи! А ця бесіда ненадовго стала екскурсом у те життя, де кожен відчував себе по-справжньому щасливим і сповненим сил та сподівань.

Зі святом юності вас, з Днем студента!

Олександра Латишева.