Завантаження ...
Клиника БОГДАНА
мрия

Галина та Евген Маркевичі - самопоселенці

Самопоселенцями прийнято називати тих, хто після аварії на ЧАЕС повернувся до рідного краю, всупереч усьому - можливій небезпеці, застереженням, законодавству. Вже понад 30 років у Чорнобилі на вулиці Шкільній у невеличкому будинку мешкають Галина Вікторівна й Євген Федорович Маркевичі. Сьогодні Чорнобиль - це вахтове містечко, на його території знаходяться підприємства,.....

 

Самопоселенцями прийнято називати тих, хто після аварії на ЧАЕС повернувся до рідного краю, всупереч усьому - можливій небезпеці, застереженням, законодавству. Вже понад 30 років у Чорнобилі на вулиці Шкільній у невеличкому будинку мешкають Галина Вікторівна й Євген Федорович Маркевичі. Сьогодні Чорнобиль - це вахтове містечко, на його території знаходяться підприємства, фахівці яких займаються підтримкою безпеки екологічного стану навколишнього середовища зони відчуження.

Аварія на Чорнобильській атомній станції змінила життя багатьох людей, Маркевичи – не виключення, а ще трагедія їх поєднала. За круглим, гостинним столом разом із господарями говорили про минуле та сьогодення.

Протягом 22 років до аварії на ЧАЕС Євген Маркевич пропрацював учителем трудового навчання у чорнобильській школі №1, спочатку у будівлі на Красноармійській, а потім, коли побудували нову школу – на вулиці Кірова. Крім викладання трудового навчання, близько чотирьох років тренував дівчачу волейбольну команду у новій школі, де був великий спортзал. Ідея створення такої команди виникла у викладача після того, як побачив що дівчата нудьгують.

«Нещодавно знайома мені показала фото, яке виставили в мережу інтернет, а на ньому – дівчата з волейбольної команди і підпис: «Євген Федорович, це наша волейбольна команда». Мій чоловік їх тренував! Я його питаю – хоч когось пізнаєш, адже більше 35 років пройшло? Він упізнав. Дуже приємно було» - схвильовано розповідає Галина Вікторівна.
Євген Маркевич продовжив: «Пам’ятаю, як у 1985 році мої дівчата поїхали на змагання у Прип’ять без мене – я не зміг покинути уроки. Грали з дуже сильною командою. Я тоді переймався – як зіграють? Чекав. Аж тут стук у двері, виходжу – вони накинулись на мене, обіймають й кричать: ми перемогли!»

 

Відмінно пам'ятає він і день, коли дізнався про аварію. Разом із учнями вчитель поїхав в радгосп до села Копачі готувати картоплю під посадку. За його словами, вони бачили дим над станцією, але особливого значення тоді цьому не надали.

Потім почалась евакуація.

Періодично, вчитель бачить свої учнів – деякі з них залишились працювати на підприємствах зони відчуження, а ще кожного року, 9 травня, колишні місцеві мешканці приїжджають до Чорнобильської зони щоб відвідати могили близьких. В цей день Євген Федорович зазвичай теж зустрічає своїх учнів.

В це важко повірити, але Маркевичів в якомусь розумінні, поєднала аварія на ЧАЕС. До того Галина та Євген були знайомі вже майже 25 років, але в кожного була своя родина. І вони дружили.

«Ми жили у Києві, у Чорнобиль приїжджали на відпочинок під час відпусток. Так склалося, що з чоловіком ми розлучились і я перестала їздити у Чорнобиль. Потім і в нього було розлучення. Іноді ми з Євгеном передзвонювались, зрідка писали листи, як знайомі-приятелі. І тут сталося це лихо – вибух на станції. Євген приїхав у Київ. Через деякий час ми зустрілись, пізніше відчули, що будемо разом…» - згадує Ганна Вікторівна.

 

Восени 1986 року Галина та Євген одружились. Євгена Маркевича тягнуло додому, у рідний Чорнобиль. Він дуже хотів побачити – що там, в якому стані його рідна домівка. Душа боліла. Тому, у перший рік після аварії Євген Федорович почав працювати в Управлінні дозиметричного контролю. Спочатку слюсарем з ремонту контрольно-вимірних приладів, потім дозиметристом.

«До аварії у школі я обладнав майстерню. Там було все – станки, різний інструмент. Я боявся, що за моєї відсутності все це розберуть. Коли потрапив у Чорнобиль, показав її очільнику управління. Завдяки цьому та своїм знанням мене взяли на роботу слюсарем», - розповідає Євген Федорович.

Жити в своїй квартирі він вже не міг – вона знаходилась у відомому нині «стоквартирнику» на вулиці Радянській, 74, квартира 37. Через рік після того, як почав працювати, оселився на вулиці Шкільній у рідному з дитинства будинку, якому, за словами господарів, вже більше 100 років.

Галина Вікторівна мешкала й працювала у Києві, до Чорнобиля приїжджала відвідати чоловіка.

«Коли пішла на пенсію вирішила переїхати сюди, страху перед радіацією не було», - зізнається Галина Маркевич. «Мій чоловік був дозиметристом, все перевірялось й перевіряється зараз. Я там, де мій чоловік».

На життя Маркевичі не жаліються, за необхідними продуктами харчування їздять до Іванкова. Пенсію отримують. Діти допомагають. Вони щасливі у зоні відчуження й змінювати нічого не бажають.

Немає централізованого опалення – ну й нехай! Немає гарячої води з крану – ну то й що! Головне – разом!

Надія МУДРИК-МОЧАЛОВА, провідний фахівець зі зв’язків з громадськістю та пресою ДП «ЦОТІЗ».

Мебли для родины