"Ми хвилювалися через незнання" - відверте інтерв'ю з вчителькою музики, яка працювала в Прип'яті

- Справа в тому, що у мене на той час син з чоловіком поїхали до родичів і виходить, що сім’ї поряд не було. Я була одна. В суботу, в день аварії, я ходила на роботу, все було як у звичайний день. Я прийшла в школу, щоб провести уроки. Нічого дивного не було в місті, всі шепотіли. Ми жили на околиці міста, тобто навпроти станції та бачила, що з неї йшов дим....


Фадєєва Олена вже не перший рік працює у Славутицькій дитячій школі мистецтв. Вона викладає для дітей хор та вокал,  а також є заступницею вокально-хорового відділення. В Прип'яті викладала в школі №3 (музикальна студія) та при дворі "Енергетика" в хоровій студії. 

- Так як Ви вчитель і людина, треба допомагати та переживати не тільки за свою сім’ю, а ще і за учнів. Які були Ваші хвилювання, що Ви відчували в той момент?

- Справа в тому, що у мене на той час син з чоловіком поїхали до родичів і виходить, що сім’ї поряд не було. Я була одна. В суботу, в день аварії, я ходила на роботу, все було як завжди. Я прийшла в школу, щоб провести уроки. Нічого дивного не було в місті, всі тільки шепотіли. Ми жили на околиці міста, тобто навпроти станції, та бачили, що з неї йшов дим, видно було здалеку, що гасили полум’я. Для мене це був звичайний день, єдине, що всі були знервовані, не знали що робити та що буде далі. У мене була друга робота в студії. В суботу у нас  робочий день, тобто спочатку я сходила на роботу в школу, потім пішла займатися з дітьми в хоровій студії. Далі пішла в гості до друзів ,аби розпросити, можливо вони щось знають. Тому що я була одна, сім’ї поряд не було, мені не було з ким порадитися. У неділю я сходила до своїх родичів, порадитися. Там мені сказали, що скоріше всього нас будуть евакуювати. А так якихось таких сильних емоцій не було, звісно, що хвилювалася, тому що не знала що буде далі.

- Як вам сказали про катастрофу та евакуацію?


- Це сказали по міській радіостанції. Пам’ятаю, що це був жіночий голос, хтось з секретарів Міської ради після 12 години дня повідомив, що буде евакуація. Пам’ятаю, що до мене ще зайшла сусідка ввечері в суботу, бо вона мені сказала, щоб я збирала речі, документи. Тобто ввечері в суботу йшли розмови про евакуацію та всі знали. Я почала збирати речі, взяла тільки найнеобхідніше. Зранку в неділю пішла до родичів. Вони сказали: «Йди додому готуйся до евакуації». Сказали, що нам повідомлять коли саме почнуть евакуювати. Пам’ятаю, що після обіду почали. До нашого будинку під’їхав автобус, всі виходили з речами, багато звичайно ніхто не брав, лише найнеобхідніше. 
В години чотири ми сіли та поїхали. 

- На момент евакуації діти вчилися?

- Я на роботу ходила,  діти вчилися  і в 3 школі, і в хоровій студії. Я пам’ятаю, що прийшла в свій кабінет, школа ще була зачинена та лежали мокрі ганчірки, всі витирали ноги. І зі школи сказали, що нікого не випускати поки що. Зазвичай, в суботу був робочий день, але він був скорочений; 3-4 уроки  було 
у дітей. Не пам’ятаю чи всі класи вчилися, можливо лише старші. Я ще на ринок пішла в той день, і там також почула, що на станції сталася аварія, але якого масштабу ніхто не знав.


- Ми чули, що дітей на трудовому навчанні змушували набирати у мішки пісок, аби потім його висипати на радіаційні зони, чи правда це?

- Я такого не знаю. Знаю, що в суботу по місту їздили поліцейські, що мили дороги та тротуари. А те що там пісок носили, тим паче діти, то ні.


- Чи підтримуєте ви спілкування з вашими учнями з Прип’яті?

- Ні, не підтримую. Ми як роз’їхалися так і не бачилися. Якось мені дівчинка написала лист, що вона вчилася в мене в студії, але я з нею не зустрічалася. Це було вже через стільки років після аварії, у неї вже сім’я своя є, вона вже доросла.

- Правда, що прип’ятчанам давали йод?

- Нам давали таблетки з йодом. Ввечері в суботу до мене зайшов чоловік та передав мені дві-три таблетки, і сказав, щоб я випила їх.



- Правда, що були випадки, коли людей евакуювали у різні міста, не запитуючи?

- Не знаю, але всіх же вивозили. У нашому автобусі їхали жителі нашого будинок, з нашого під’їзду. Я там мало кого знала, але я їхала з сусідами. Вони були з Томська, і  відразу направилися в аеропорт та полетіли до родичів в Сибір. Люди з нашого автобусу попросилися, щоб нас відвезли до Києва, тому що багатьох розвозили по селам та містам в Київській області, розприділяли по сім’ям. Нас всіх привезли в Київ, а далі хто куди. Ніч ми просиділи на вокзалі, тому що не було квитків з Києва, адже всі автобуси направили в Прип’ять. Одні мої знайомі поїхали в Крим до родичів на інший день. У мене родичі з селища Українка, 60-70 кілометрів від Києва. Раніше не було телефонів не можна було зателефонувати. І вже вранці на 6 годин я поїхала на електричці до родичів. І більше двох тижнів я жила у них. На той момент я не вирішила, що мені робити. А від знайомих дізналася, що треба поїхати в Поліське, отримати там 200 рублів. Всім держава видавали невелику суму. Потім я їхала ще за документами та речами, якраз трудову книжку забрала.

- Ви поверталися до своєї квартири чи місця роботи? Що зараз з ними сталося?

- Ми поверталися восени, десь в жовтні після аварії,але забирали лише те, що можна: одяг, посуд. Дитячі речі, книги, меблі категорично не можна було забирати. Нам давали великі чорні мішки, туди все пакували. Самі ми були в спеціальному одязі: якісь штани, куртки, також потрібно, щоб обличчя було закрите. Нам ,здається, на все це дали декілька годин. Я їхала з чоловіком на автобусі. І все, що можна було взяти з собою ми брали. Тоді нас машиною довезли до Києва. Нам на той час дали квартиру там, і кожного доставили до будинку.

Я була три рази після аварії, правда, першого разу я забирала речі. Наступний раз, коли аварії було як 20 років, але в мене не виникало ніякого бажання їхати, бачити ту розруху. Сказали, що скоро заборонять в’їзд в місто, тому ми з сином поїхали квітні, якраз перед чорнобильськими днями. Ну нам дали якийсь час, ми походили подивилися на місто, зайшли в нашу квартиру, походили по знайомим місцям, сходили там де раніше жили наші знайомі та друзі. Потім на 25 роки їхала, бо знову сказали, що хочуть закрити місто, що вже нікого впускати не можна, але тоді вже взагалі було страшно. Ми поїхали з колегами, 4 людини зі школи. Тоді давали безкоштовні електрички, а назад автобусами добиралися. Тому ми приїхали, а далі пішли прогулятися містом. Мої колеги гуляли по місту зі мною, а потім пішли дивитися мою квартиру. Вона якраз була така цікава, вона була двохповерхова, на 5-6 поверсі. У нас таких лише декілька квартир було в Прип’яті.

- З якими ви зараз емоціями згадуєте прожиті роки в Прип’яті?

- Ну це молодість, ми тільки починали трудову діяльність. Я вже четвертий рік як працювала в місті, ще університет заочно закінчила. Звичайно, що з теплом згадую, тому що в міста мало бути цікаве майбутнє. Там ще багато блоків мали побудувати. Коли нам сказали, що ми більше ніколи там не будемо жити, то дуже жалкувала, і місто шкода, і квартиру, і все прожите, тому що ми там 8 років прожили, робота була добра, друзі та знайомі. Більше переживали потім, коли зрозуміли, що ми втратили місто.

- Через який час вам повідомили офіційну версію про вибух?

- Наступного дня, вранці ми почули про вибух, але не знали наскільки серйозно. Декому телефонували чоловіки зі станції, вони ще казали, щоб закрити вікна та не виходити на вулицю. Вже потім коли офіційно це заявили, але це було не відразу.

- А можливо Вам відомі етапи евакуації?

- Ну жителів міста вивозили за один день, в неділю. Можливо атомники залишалися на роботі, адже всі автобуси в Київській області поїхали на Прип’ять, всі рейси відмінити, не можливо було виїхати з Києва. Я наприклад, не змогла в неділю виїхати до родичів, лише на наступний день електричкою. Спочатку жителів Прип’яті вивезли та Чорнобилю, а потім і сусідні селища. До травневий свят точно вивезли всіх. Там багато селищ. Чорнобиль та Прип’ять були в першу чергу евакуйовані. Звісно, що для людей – це трагедія, тому що ми їхали і не знали наскільки ми виїжджаємо, коли повернемося. Хвилювалися через незнання. 


Британ Дар'я