Лист до редакції. «Во імя чєсті воінской і правди…» Про ветеранів і “ветеранчиків”, або ж «Солдат в атаку шьол нє за награду!» Вже минуло майже три чверті сторіччя, як відгриміли останні залпи Другої світової війни, але біль ран і втрат українського народу...
«Во імя чєсті воінской і правди…»
Про ветеранів і “ветеранчиків”, або ж «Солдат в атаку шьол нє за награду!»
Вже минуло майже три чверті сторіччя, як відгриміли останні залпи Другої світової війни, але біль ран і втрат українського народу (як, втім, і будь-якого іншого народу колишньої держави під назвою СРСР) так само ятрять наші душу і пам’ять. Бо минувша війна з нацизмом була дуже тяжким випробуванням для нашого народу, вона залишила сліди не лише на землі нашій, а й жорстокі шрами в наших пам’яті та свідомості. Без перебільшення можна сказати, що тією чи іншою мірою тодішня війна торкнулася практично кожної української родини. І, на превеликий жаль, не всі із нас витримали це випробування.
Але тоді, в той суворий і жорстокий час, це було зрозумілим – не можна звинувачувати людей за те, що було занадто вищим за їхні сили, за те, що доля безжально кинула їх у вир жахливих подій. Я вже не кажу про загиблих – їхній подвиг, біль і пам’ять про них святі, хоча і не всі із них були героями, але за нашу свободу вони заплатили життям. Я мову веду про тих, хто забув про те, що є такі поняття, як бойове братство, нестяжательство, військова честь, слава, елементарна совість і порядність нарешті! Або ж – «…іль находясь в чінах большіх, друзєй забудєт фронтових…», як сказав відомий поет.
Дивовижна справа: чим далі від нас війна – тим більше ветеранів! Кількість їх не зменшується, як повинна би підказувати логіка життя. Дивно: на деяких “ветеранів” дивишся – коли була війна, він був від горшка за два вершки, а всі груди – у “військових” нагородах! Де взяв? Звичайно ж, купив! Або ж вкрав. А як інакше? У нас же правоохоронні органі, котрі, як здавалося б, у нормальній державі, повинні би слідкувати за цим, за правом носіння нагород, у прямому значенні слова «сплять у голоблях»! Так тож у нормальній державі… А в нас – воно їм треба?! А тут ще й нова війна, тепер вже не з гітлерівською Німеччиною, а з путлерівською Московією, – і знову ростуть ряди ветеранів… Але то – предмет іншої розмови, цього аспекту її ми не торкаємось.
Тому, дорогі співвітчизники і небайдужі співгромадяни, уважно придивляйтесь до цієї категорії людей, аналізуйте, робіть висновки! Давайте просто підрахуємо, зробимо прості арифметичні дії: останній воєнний призов в СССР був у 1944 році, тоді брали навіть 17-річних, з тієї пори пройшло вже мінімум 75 років, 17 + 75 = 92 – значить, наймолодшому фронтовику повинно бути не менше 92-х років! А значить, якщо йому, “ветеранчику”, на вигляд, скажімо, років 70–75 і в нього усі груди завішані фронтовими та ювілейними медалями і ветеранськими знаками, знайте – перед вами шарлатан, звичайнісінький «ряжений»! Ви ж бо не лох, правда??
Володимир НАЗАРЕНКО,
небайдужий, мислячий українець