Завантаження ...

Точка відліку або три доби, про які не кожен славутчанин знає

_dsc579.jpg

Розмова у кабінеті підполковника Юрія Буяла почалася після нашого повернення із старшим лейтенантом Владиславом Ігнатенком з місць, де йшли бої за наш Славутич.

Ми вперше розкажемо про спогади учасників тих подій, про ті три доби, які передували появі рашистів у місті Славутичі.

Для Владислава цей час поширився на 5 діб.


 

" 21 березня мені зателефонувала інформатор з Михайло-Коцюбинська зі словами, що звідти, в бік Пакуля та Славутича, рухається велика колона ворожої техніки, ворог цікавився Славутичем. Того ж дня (21 березня) ворогом були взяті села Пакуль та Ковпита. Ворог зайняв школу та вежу, де було поставлено снайпера та періодично проводилась розвідка у напрямку с. Дніпровського та прикордонної застави, що біля мосту (тоді вже зруйнованого).

22 березня велика колона ворожої техніки, яка за інформацією спостерігачів, налічувала понад 50 одиниць, як колісної, так і гусеничної, поверталася з Дніпровського до Пакуля.

В цей же день у Дніпровському ворог зупинив 6 автомобілів з гуманітаркою. Рашисти забрали у водіїв мобільні телефони, довго не випускали. Але потім відпустили.

Машини прибули в Славутич, де ми оглянули їх на наявність вибухонебезпечних матеріалів та "жучків".

Потім 23 березня зранку волонтер, який відвозив ліки у найближчі села інсулінозалежним хворим, отримав від мене для ворога таку інформацію, що ми пропонуємо їм кинути зброю та здатися. Тоді вони можуть тікати в напрямку Білорусі, ми пропустимо. 

Волонтер приблизно в районі 2-ї години дня повернувся до нас. Я зустрів його на першому блокпосту, де він передав нам від ворога ультиматум,  у якому було сказано, що окупанти вимагають, щоб ми до 15-ї години склали зброю та пропустили їх на Любеч і далі, на Білорусь. В іншому випадку, після 15-ї години вони починають наступ на місто Славутич.

Цей ультиматум дійшов до начальника другого відділу Вишгородського РТЦК та СП, підполковника Юрія Буяла, який послав окупантів слідом за руськім воєнним кораблем.

Десь о 15:25 -15:30 почався перший обстріл нашого блокпосту, а закінчився приблизно о 17:00. Було зареєстровано понад 35 прильотів.

Хочу сказати, що рідна природа захищала нас: на місці бойових дій та вздовж траси залишилося  багато дерев, які позбулися своєї крони, стоячи на шляху ворожих снарядів. Дерева прикрили собою нас і наше місто.

Потім настала коротка перерва, ми змогли провести заміну бійців на блокпосту.

В цю перерву над нами літав ворожий дрон, який оглядав наші позиції. Біля с. Ведільці, що ворог захопив раніше, поставив там мінометний розрахунок. З допомогою дронів вони постійно проводили розвідку наших позицій, корегували, а потім знов, повторно, "насипали".

Ми не могли збити таку "пташку", по-перше, розкривалася наша позиція, а по-друге, автоматом майже не можливо збити дрон.

Ми також підіймали наші дрони, у нас була розвідувальна група, на чолі зі старшим сержантом Михайлом Шинкаренком, яка першою і попала під обстріл.

Ця група постійно інформувала нас про переміщення ворожих солдат, їхню кількість та технічне забезпечення".

Владислав замовк, а я розумів його, що він подумки повертався туди. Туди, де він та його хлопці тримали перший бойовий іспит, де шелест касетних мін, зриви снарядів, тріск дерев, їдкий пороховий дим…  

Все це створювало не людяні умови існування.
Згодом молодий офіцер продовжив свою розповідь:
"Рано вранці 24 березня ми знову прибули на блокпост, тому що була велика загроза повторного артобстрілу і, відповідно, наступу ворога на нашому напрямку. Про це проінформували наші люди з окупованої території. З блокпосту також доповіли про рух у наш бік ворожого танку, тому на блокпост ми прибули повним складом.

Десь о 8 годині ранку, після обльоту дроном території, почався масований артобстріл наших позицій з усіх видів зброї, яка у них була.

Спочатку ворог обстрілював сам блокпост, під час якого було осколками поранено солдата Андрія Новогонського. Першу медичну допомогу йому надали поруч в окопі, а потім ми вчасно його доставили до лікарні.

Завдяки швидким діям побратимів та безпосередньо командира відділення, сержанта Кононенка Дениса, пораненого вдалось вчасно врятувати. І зараз Андрій проходить курс лікування».

Старший лейтенант Владислав Ігнатенко не тільки викликав автомобіль швидкої допомоги, але разом з ще одним бійцем, десь з кілометр, переміщалися по лісу з пораненим, а потім натрапивши на власний транспорт, що стояв подалі від бойових дій, цивільний водій Ігор евакуював пораненого Андрія Новогонського до міської лікарні. Щира вдячність Ігорю за організовані дії в екстренній ситуації та порятунок бійця.

Після цього, оглядаючи автомобіль, Владислав знайшов у корпусі два кульових отвори. Одна куля застрягла в пасажирському сидінні, а друга увійшла в кузов автомобіля.

«В цей час перший взвод, під командуванням прапорщика Олексія Горного, що знаходився найближче до наступаючого російського загарбника, героїчно зайняв оборону та під масованим артилерійським вогнем відкрив вогонь у відповідь.

Особливо, під час оборони Олексій Горний відзначив кулеметника Валерія Охріменка.

Ворог безперервно обстрілював наші позиції, блокпост був вщент розбитий, ворог пристрілявся.

Підполковник Юрій Буяло віддав наказ: задля збереження особового складу, відійти до другого блокпосту, що під прикриттям лісу, та зайняти оборону».

Оглядаючи позиції роти охорони, я побачив ворожу присутність на місцях, де знаходилось багато сміття, останків їжі, ворожого взуття, рюкзаків та, чомусь, унітаз -  або не донесли, або не згодився.

Вже потім в кабінеті підполковника Юрія Буяла я повністю зрозумів, що сталося.

До розмови підключається підполковник Юрій Буяло:
"Я підтримував зв'язок з командуванням ОК "Північ", то коли наші відійшли з першого блокпосту, а противник також сунувся у нашу сторону і вже минув його, були передані координати переміщення ворога до командування. І за допомогою артилерії з "ТОЧКА -У" було завдано відчутного удару по ворожій техніці.

Другий блокпост був краще оснащений фортифікаційними засобами та засобами стримування, у тому числі і вдалому природному розташуванні - лісосмузі.

Я від усієї душі хочу завдячити усім волонтерам, добровольцям, підприємцям міста Славутича, які допомагали будувати захисні, інженерні споруди, в результаті чого ми не зазнали великих втрат. Тому низький уклін усім небайдужим славутичанам, які стали на захист міста не тільки зі зброєю в руках, а й взявши до рук сокири  й лопати, аби створити інженерно-захисні споруди для бійців.

Але ворог не вступав у ближній бій, та без зупинку обстрілював наші позиції з усіх видів артилерійської зброї, тому ми змушені були відступати у сторону міста і зупинилися у районі  залізничних колій".
Далі знов продовжив розповідь Владислав:
"24-го, увечері, я дізнався, що не повернувся з першого блокпосту Сергій Сидоренко.

З нами зв'язалися з його телефону і почали ставити некоректні з понять воєнного часу питання: хто тут обороняється, який склад підрозділів, які війська та інше.

Ми зрозуміли, що його або взяли у полон, або просто вбили. Після цього зв'язок з ним припинився. Так він і не повернувся, нажаль.

Протягом цього важкого дня по нашим позиціям ворог здійснив десь 150-200 «прильотів», випущених із різного виду артилерійського озброєння.

Ввечері було прийнято рішення посилити патрулювання міста, особливо ділянки, де могли рашисти зайти у Славутич, водночас підполковник Юрій Буяло віддав наказ включити освітлення вокзалу, мосту та вздовж залізничного полотна.

Я вважаю, що це було вірне рішення, тому що це заважало роботі ворожих снайперів, оскільки вони мали краще обмундирування. А нам надавало більш вигідних умов для спостереження за пересуванням ворога у районі Київського кварталу, вздовж залізничних колій та автомобільного мосту. Також, я так вважаю, це дало можливість нам виграти час.

25 березня зранку підполковник Юрій Буяло розпорядився зробити барикади зі старих вантажних автівок, аби ворожій техніці було важко пройти.

Близько 10-ї ранку я приїхав на майданчик між магазином "Технополіс" і пам’ятним знаком воїнам - афганцям, де відбувся перший "приліт" в межах міста.

Ми навіть не зрозуміли, що це було. На щастя, ніхто не постраждав, але трошки пошкоджено було нашу машину, на огорожі, стінах магазину та асфальті добре видно наслідки вибуху.

Потім ворог продовжував обстріл та намагався малими групами заходить у місто, на одну з таких нарвалися наші бійці Сергій Бархатов та Олександр Зацепін. Олександр загинув відразу. Володимир Макарчук надав першу медичну допомогу Сергію, але під час евакуації загиблого та пораненого, сам був поранений і через деякий час помер у реанімації міської лікарні».

Я згадав першу велику траурну процесію біля Свято-Іллінського храму. Місто прощалося зі своїми Героями.

З роздумів мене повернули слова Владислава:
"Це перші бійці, з якими я був поруч, і які героїчно загинули за рідне місто з початку відкритої агресії росії проти України. Ця четвірка бійців завжди буде надихати мене під час захисту рідної країни.

Впродовж другої половини дня, 25 березня, ворог, відчуваючи, що ми зайняли оборону та ретельно спостерігаємо за його діями, наступальних дій не проводив. Тільки снайпер нам докучав, пересуватись ми повинні були перебіжками.

Дмитро Стельмах, командир добровольчого формування територіальної громади м. Славутича, з допомогою гучномовця, почав психологічно тиснути на ворога.  Він сказав, що у місті їх ніхто не чекає, нехай ідуть або за російським воєнним кораблем, або ще куди подалі…

Десь о 16-й годині до нас надійшла інформація, що в районі села Ведільці розгорнули РСЗВ "Град", які були направлені  на Славутич. Було зрозуміло, якщо ми продовжимо активний спротив, місто буде наражатись на масований артобстріл, що призведе до загибелі цивільного населення та руйнування міста Славутича.

За результатами наради з вищим керівництвом, було прийняте рішення і доведено наказ до підполковника Юрія Буяла, тимчасово залишити місто задля збереження особового складу роти охорони та цивільного населення Славутич».

Я відчуваю, як важко згадувати офіцерам той час. Але вони з честю боронили рідне місто, і якщо була б дійсно можливість не наражати на небезпеку цивільне населення, не руйнувати рідне місто та мали б більше зброї, то вони тримали б оборону і далі.


Розповідаючи історію оборони Славутича, варто згадати командира роти Сергія Шершня, його заступника Валерія Худолєя, командирів взводів прапорщика Олексія Горного та старшого сержанта Михайла Шинкаренка, а також начальника оперативного штабу майора Володимира Чоботаря.  Завдяки вдалому командуванню яких місто залишилося цілим, а особовий склад не зазнав значних втрат.


При поверненні у рідне місто з місця бойових дій, на одному з нинішніх блокпостів, Владислав познайомив ще з двома учасниками тих березневих подій.

"Олег, Олександр", -  представляються вони коротко.

Я вже знаю, що ці бійці були на першому блокпосту у  дні наступу на Славутич, тому питаю:

"Хлопці, чи було страшно?"

"Аякже, звичайно страхи були. Нас обстрілювали з різноманітної артилерійської зброї. Це і міномети, і САУ, і танки. Страхи були різні: щоб міна не влетіла прямо в окоп, не долетіла до рідного міста, де знаходяться наші знайомі, рідні та близькі, діти", - згадують воїни-захисники.

Жалкую, що не можна більше поспілкуватися з бійцями, але військова служба - є військова служба.

Вітаю хлопців з Днем захисників та спостерігаю за їхньою професійною роботою.


Сьогодні ми, разом з населенням Славутича, дякуємо всім захисникам та захисницям держави та міста, всім, хто допомагає їм, хто робив це у минулому та продовжує робити сьогодні. Зі святом вас!

З Днем захисників та захисниць України, Днем Українського козацтва, Днем Покрови Пресвятої Богородиці.

Слава Україні! Героям Слава!


Автор: Вадим ІВКІН

Редактор: Олександра ЛАТИШЕВА

 

мрия