Завантаження ...

600 годин на захопленій окупантами ЧАЕС – розповідь працівника станції, який повернувся додому

wsabrwfw0ry93ujefbtl5q-default.jpg

Про день захоплення, умови життя на окупованій станції і долю сталкерів, яких війна застала у зоні відчуження

Російські війська захопили Чорнобильську АЕС у перший день повномасштабної війни, 24 лютого. Близько 300 людей, персонал і військові, які на той момент перебували на станції, стали заручниками. Персонал ЧАЕС провів на робочому місці понад 24 дні, перш ніж вдалося нарешті організувати ротацію. Сотня працівників зрештою змогла повернутися додому – їм на заміну вирушили 46 добровольців.

Ми поспілкувалися з одним із працівників ЧАЕС, який повернувся із захопленої станції, і розпитали про все, що відбулося там за майже місяць окупації. З міркувань безпеки ми не вказуватимемо ім’я та посаду цієї людини. Розповідь публікуємо від першої особи.

 

 

«Погрожували перетворити усіх на м'ясо»

На ЧАЕС ми заїхали 23 лютого на нічну зміну, чергували. Ближче до ранку за містом Прип’ять пролунали вибухи. Нацгвардійців, які охороняли станцію, підняли за тривогою.

Пізніше запрацювали гучномовці. Нас, персонал станції, начальник зміни попросив вимкнути робочі місця, забрати необхідну документацію та евакуюватися. 

На автобусі нас доставили до адміністративно-побутового корпусу, де було сховище від радіації. Ми провели там кілька годин, але потім люди почали виходити. Здавалося, нічого незвичайного не відбувається: нас нагодували обідом і повернули на робочі місця, на радіо грала музика.

 

 

Але після обіду сталося таке: колона танків приїхала до ЧАЕС з боку Прип'яті, підійшла до одного з корпусів на території ЧАЕС і направила дула на будівлю. Росіяни погрожували «перетворити усіх на м'ясо». І це при тому, що на території атомного об'єкту не можна вести бойові дії. Командир нацгвардійців наказав скласти зброю.

Нашим військовим влаштували казарму в адміністративно-побутовому корпусі, вдень їх збирали в актовій залі, щоб контролювати. По деяких поверхах пересування обмежили – там окупанти розмістили свій особовий склад. Із кожним днем вони збільшували чисельність.

Персонал знову відправили на робочі місця.

 

 

«Коли ми їм говорили, що тут навколо радіація, вони шарахалися»

Радіаційна небезпека була стимулюючим чинником для окупантів. Ми пробували їх цим лякати. Адже вони самі не розуміли, на який об'єкт потрапили.

Коли ми їм говорили, що тут навколо радіація, вони робили великі очі, шарахалися. Дозиметрів у них із собою не було. 

Навіть питали, як виводити радіацію. Я їм радив її просто не накопичувати. А коли вони цікавилися, як можна не накопичувати, відповідав: «А збирайтеся і шуруйте звідси додому, тоді й не будете накопичувати».

Спочатку я пробував з ними спілкуватися, тому що хотів зрозуміти, як люди у здоровому глузді могли розв'язати цю війну. Але виявилося, що вони просто зомбовані. Вони дійсно вважали, що несли нам мир і визволення. 

 

 

«Де працювали, там і спали, на підлозі на тілогрійках»

Спального місця в мене не було. Де працювали, там і спали, на підлозі на тілогрійках.

Із засобів комунікації у нас залишилося радіо, ми постійно слухали, що відбувається в Україні. Мобільного зв'язку та інтернету не було. 

Частина персоналу не допускала на свої об'єкти росіян, ми ж із напарником майже постійно були під наглядом і навіть не могли розмовляти так, щоб окупанти не чули. І вирішили перейти на українську мову, хоча все життя говорили російською. Зараз я уже й сам вважаю, що від мови окупанта треба відмовлятися, але українську не дуже добре знаю, а паплюжити не хочу.

Харчування нас не позбавили. Окупанти їли окремо, у них були свої продукти.

У нас же на станції є їдальня, яка годує персонал. Запасів їжі на складах мало вистачити приблизно на місяць.

Крім того, у нас був медпункт і два фельдшери. Ліків було небагато, але медики допомагали персоналу, як могли.

 

 

«Кухарка була настільки виснажена, що довелося ставити їй крапельницю»

Годувати потрібно було близько трьох сотень людей, а на станції була лише одна кухарка. І в якийсь момент вона була настільки виснажена, що довелося ставити їй крапельницю. Тоді вирішили, що частина людей, яка могла не повертатися на свої робочі місця, буде їй допомагати.

З часом порції і кількість страв почали зменшуватися, але до останнього ми харчувалися двічі на день: мали й перше, і друге, і третє. 

Ще рятувало те, що більшість співробітників мали на робочих місцях запаси: чай, цукор, щось до чаю. Колеги дозволили зламувати свої шафки, тож їхні запаси допомогли нам триматися між основними прийомами їжі.

 

 

«Сталкерів відправили у наряд на кухню»

Коли почалася війна, у Прип'яті були чотири сталкери. Ці хлопці приїхали з Дніпра і Запоріжжя, щоб полазити зоною відчуження. І коли «бахнули» перші вибухи, вони опинилися біля нашого адміністративного корпусу швидше за автобус, який збирав персонал ЧАЕС. Там їх затримали нацгвардійці.

Спочатку подумали, що це диверсанти. Потім вони показали свої документи, пояснили, що тут роблять. Але сталкери все одно вважаються порушниками, тому їх закрили у підвалі їдальні – не було часу ними займатися. 

А потім почалося захоплення станції, і про цих хлопців просто забули. Згадали аж після вечері. Сталкери весь цей час сиділи у підвалі без води та їжі, кричали нам. Певно, отримали враження на все життя.

Коли їх звільнили, стали думати, що ж з ними робити. Зрештою відправили у наряд на кухню. Вони молодці, допомагали, посуд мили, картоплю чистили. Потім з нами у Славутич повернулися під час ротації, а там їх направили допомагати теробороні. Зі Славутича все одно не можна виїхати, так хлопці хоч на хліб собі зароблятимуть. На ЧАЕС хліб, до речі, закінчився на третій день.

 

 

«Росіяни стали робити вигляд, що вони працівники ЧАЕС»

Коли окупанти вирішили знімати фейковий сюжет про те, як вони роздають персоналу гуманітарну допомогу, керівництво нас одразу попередило, щоб ми не брали в цьому участь.

Тоді окупанти роздобули на санпропускниках спецодяг Novarka – підприємства, яке будувало накриття над четвертим енергоблоком і вже давно у нас не працює. Росіяни одяглися і стали робити вигляд, що вони працівники ЧАЕС. Але хто знає, у чому насправді ходить персонал станції, ніколи не повірить. 

У той день, коли знімали сюжет, в їдальні з’явилися бутерброди з білим хлібом і сиром. Ми спочатку міркували, що з цим робити. Відмовлятися? А потім подумали, що раз нас окупант захопив, нехай він і годує, нехай у нього через це голова болить.

 

 

«Завішували мокрою білизною електричні калорифери»

Коли окупантів стало більше, вони почали лізти в усі приміщення, куди можна й куди не можна – щоб розміститися. Почали собі влаштовувати спальні місця із залізних шафок, в яких ми зазвичай перевдягалися. Але найбільша проблема для них була – як помитися.

Оскільки караульне приміщення не було розраховане на довготривале перебування персоналу, там був тільки умивальник і туалет, душу не було. Але окупантів це не зупиняло – вони почали в цьому умивальнику митися, речі прати, завішувати мокрою білизною електричні калорифери. Я багато разів намагався їм пояснити, що вогню байдуже, українець ти чи росіянин – згоримо всі разом. 

Зрештою натягнули мотузки, щоб сушити білизну, – хоч пожежі вдалося уникнути.

 

 

«Розуміючи, що ситуація може вийти з-під контролю, окупанти відганяли із фронту заправники із дизелем»

Пізніше окупанти привезли на станцію своїх спеціалістів із «Росатома». Коли я побачив їх, цивільних, вирішив поцікавитися, чи вони дійсно спеціалісти-атомники.

Ці вже справді розуміли, де вони перебувають і наскільки серйозний наш об’єкт. Вони знали, що тут зберігається відпрацьоване ядерне паливо. 

Але коли я спитав їх, чи знають вони, що на Запорізькій АЕС росіяни стріляють із танків по блоках, вони тільки посміхнулися і сказали: «Бути такого не може». Тоді я не витримав і просто облаяв їх. Вони виявилися такими ж зомбі, що живуть у паралельній реальності.

Ці люди з «Росатома» не збиралися нас замінювати, вони сказали, що приїхали просто оцінити ситуацію, подивитися, чи не потребуємо ми запчастин або дизелю. Спочатку я не розумів, до чого тут дизель – адже в нас атомна станція.

А потім ЧАЕС була знеструмлена через бойові дії, і ми три дні жили на дизель-генераторах. Запас дизелю вичерпався ще в перший день, і окупанти, розуміючи, що ситуація може вийти з-під контролю, відганяли із фронту заправники із дизелем.

Як тільки українським ремонтним брагадам вдалося полагодити лінію, її одразу ж знову розбомбили. Зрештою довелося підключити станцію до білоруської лінії електропостачання.

 

 

«Шляхи сполучення з ЧАЕС просто перестали існувати»

У той перший ранок війни була можливість вивезти принаймні половину персоналу, відсутність якого не була б критичною для станції, але цього одразу не зробили.

А потім шляхи сполучення з ЧАЕС просто перестали існувати. Зазвичай ми їздимо на станцію зі Славутича залізницею – це 40 хвилин в один бік. На шляху ми перетинаємо два мости і територію Білорусі. Є й інша дорога, автомобільна. Цей шлях також пролягає через Білорусь і через автомобільний міст над Дніпром. 

Так от, обидва мости, залізничний та автомобільний, були зруйновані. Можна було б виїхати з ЧАЕС до Славутича через Вишгород і Київ, але там тривали бойові дії, тому для евакуації знадобилися б «зелені коридори».

Керівництво станції регулярно збирало штаб, який вирішував питання ротації. Знаю, що адміністрація станції запропонувала план ротації ще на першому тижні, але ЗСУ та прикордонники були проти, бо не могли гарантувати безпеку персоналу під час переправи через Дніпро.

Але наші родичі створили ініціативну групу і домагалися того, щоб нас таки евакуювали. Ротація переносилася багато разів, і зрештою, 20 березня, нам надали автобуси для евакуації.

На них ми доїхали до кордону з Білоруссю, де нас пропустили тільки після детального паспортного контролю з відеозйомкою та особистим оглядом. Потім нас переправили через річку на українську сторону, а звідти автотранспортом до Славутича.

Коли покидали ЧАЕС, командувач росіян спитав нас: «Ви ж відпочинете і повернетеся сюди?»

 

 

«Провідний інженер і ще понад десяток людей залишилися на станції»

Коли ми переправлялися через Дніпро, то бачили тих колег, які приїхали нас міняти. Їм треба віддати належне, адже вони дуже мало знали про те, в яких умовах їм доведеться працювати. Попри це, вони поїхали, зголосилися домогти нам. Це героїчний вчинок, я вважаю.

Водночас у новій зміні немає медперсоналу, цього разу медики просто відмовилися їхати в окупацію.

Наш провідний інженер і ще понад десяток людей залишилися на станції, бо нікому їх замінити.

 

Коли знову вдасться організувати ротацію – велике питання, адже нові шляхи сполучення з ЧАЕС не з'явилися.

Я повертатися на станцію, скоріше за все, більше не зможу, занадто виснажений.

Щодо дози радіації – ніхто навіть і не просив здати дозиметр. Мовляв, живий – радій.

 

 

мрия